Відома поетеса, інженер-хімік, патріотка, активна діячка Народного руху України, дружина дисидента-політв’язня, Героя України В’ячеслава Чорновола. В час українського відродження, зокрема у 1991 р., заснувала та впродовж десяти років очолювала Всеукраїнську жіночу громадську організацію «Союз українок». Президент Міжнародного благодійного фонду В. Чорновола. За визначний особистий внесок у духовне відродження України, вирішення проблем сім’ї, жінок і дітей, професійну та громадську діяльність на благо українського народу 18 серпня 1997 р. нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, а 18 листопада 2009 р. за визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та активну політичну та громадську діяльність – орденом Свободи.
Народилася #Атена_Святомира_Пашко 10 жовтня 1931 р. в с. Пруси (тепер Бистриця) Дрогобицького району Львівської області в родині галицьких учителів. Із спогадів сестри В. Чорновола – Валентини відомо, що «Атена з самого дитинства росла в середовищі, в якому не було потреби пояснювати, навіщо любиш свій народ. Ще дитиною вона носила передачі воїнам УПА, виховувалася в патріотичному дусі». У 1948 р. закінчила середню школу у м. Самборі Львівської області.
Біографи життєвої діяльності А. Пашко відзначають, що, навчаючись у 7 класі, писала вірші на повстанську тематику, передавала їх бійцям УПА (на кілька з них написані пісні). У 12 років носила секретні матеріали з рідного села Пруси до сусіднього села Биків. Після закінчення середньої школи А. Пашко вступила на навчання до Лісотехнічного інституту у м. Львові. Після закінчення навчання в інституті, за скеруванням працювала в м. Сколе на посаді інженера лісової культури, з 1957 р. – інженером управління лісгоспу в м. Дрогобичі. Згодом переїхала до Львова, влаштувалась старшим інженером-хіміком у хімічно-ґрунтову лабораторію при кафедрі географії Львівського університету. З 1960–70 рр. працювала інженером-хіміком у Всеукраїнському географічному товаристві при Львівському університеті.
Переїзд А. Пашко до Львова зумовив кардинальну зміну її долі. Надалі продовжувала займатися поетичною творчістю. Її вірші друкувалися в газеті «Літературна Україна», у журналі «Дніпро». На початку 60-х років першим звернув увагу на вірші А. Пашко Б. Антоненко-Давидович. Згодом віршам дав схвальну оцінку й В’ячеслав Чорновіл. Він був читачем, критиком і популяризатором творчості поетеси. Якось В. Чорновіл висловив: «Ти навіть не уявляєш, як багато втрачаєш, відкладаючи поезію на другий план, виконуючи, у першу чергу, громадські і людські обов’язки».Атена Пашко без вагань включилася в дисидентський рух. Мала широке коло спілкування з представниками української інтелігенції з-поміж шістдесятників – В’ячеславом Чорноволом, братами Михайлом і Богданом Горинями, Михайлом Косівим, Іриною та Ігорем Калинцями, Богданом Антоненком-Давидовичем, Михайлиною Коцюбинською, сім’єю Світличних і багатьма іншими.
З середини 1960-х років за виступи на захист репресованих діячів української національної культури від радянських керівних органів неодноразово зазнавала утисків. Зокрема, у помешканні А. Пашко проводилися часті обшуки. Вона була внесена до переліку осіб, твори яких заборонено друкувати. Незважаючи на утиски, у 1970 р. поетеса підписала звернення до Верховного Суду УРСР з вимогою скасувати вирок В. Морозу, за що була звільнена з роботи. Увійшла до переліку осіб, хто постійно перебував під наглядом КДБ. У 1973 р. А. Пашко неодноразово викликали як свідка на судові процеси над В. Чорноволом та І. Сеник.Тюремна реальність владно увійшла в життя української патріотки. Підступно забрано дорогу людину та близьких друзів. Суди, невідомість, знущання з найсвятіших почуттів, клунки передач, переслідування на роботі. Проте найважчим було цькування єдиної дитини, а відтак – розпач, очікування, непевність.Цей «гніт», виклики представників радянської системи не зламали Атену Пашко. Переконливо й відважно патріотка висловила: «Ми ті, що світяться, що світять…» Поетеса мужньо виконувала своє життєве призначення як дружини дисидента-політв’язня, активно допомагала В’ячеславу Чорноволу видавати підпільний журнал «Український вісник».
Доля України для поетеси була понад усе. «Це те, заради чого треба жити, страждати і творити поезію не голосну, не барабанно-мітингову, а пронизливо-інтимну, все ж – глибоко патріотичну». Попри всі печалі й переживання, в поезії А. Пашко звучало оптимістичне: «Ми не загинемо. Ми є!»
Після вбивства чоловіка, керівництво жіночою громадською організацією «Союз українок» передала представницям молодшого покоління, сама ж очолила Міжнародний благодійний фонд ім. В. Чорновола. За сприяння фонду було належно вивчено, популяризовано й увічнено пам’ять видатного політичного діяча, а також видано 10-томник творів Героя України В’ячеслава Чорновола.
Поезія А. Пашко – вирок тоталітаризму. Сміливо показано узагальнений образ держави – в’язниці, в якій немає місця людині, особистості, неповторності кожного індивідуального «я». Віру в побудову справедливого життя в радянському суспільстві поетеса втратила ще в дитинстві. Про це написала:
Малою бачила я кров,
Кров убитих земляків моїх.
У книзі «На вістрі свічки», окрім віршів, написана оповідь про Катерину Зарицьку, активну діячку українського визвольного руху ОУН, багаторічного політв’язня радянських тюрем і концтаборів, а також зворушливий спогад про останню зустріч із В. Стусом.Провідною темою творчої діяльності А. Пашко розглядалося становище жінок у суспільстві, в якому «…вже нічого нема, тільки прокляття. І… зойк».
У жодному суспільстві не було таких перепрацьованих, змучених, не шанованих і незадоволених життям представниць «прекрасної статі». При цьому зверталася увага не лише на побут, а й на плекання почуття власної гідності жінки, матері, берегині, жінки-патріотки, жінки-борця.
Як же вам, Жінко, на нарах спиться…
Ви ж не розбійниця, ані не вбивця.
Вам би купатись кожного ранку
У водах, що пахнуть зіллям рум’янку…
Вас на світанку будять конвої,
Ведуть, як бранку, до водопою.
Як же Вам, Жінко, кажуть у очі:
«Руки за спину!» – руки жіночі…
Поетеса Атена Пашко хоча й покинула земний світ, проте її образ жінки-борця, жінки-страждальниці, її вірші надихатимуть до нескореності. Слідуймо й ми заклику поетеси – наполегливо боротися за світле майбутнє, а також мужності й дієвої любові до своєї Матері-України.
Відділ культурно-просвітницької роботи