Львівський обласний центр народної творчості і культурно-освітньої роботи

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ – КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ

«Святу людину можна пізнати за її справами,
а не за чудесами» – Іоан Золотоустий


Володимир Великий велична історична особистість нашої церковної і політичної історії, з якою насамперед пов’язується становлення Державності і Незалежності України.


В історії кожної Держави, напевно, був свій засновник і просвітитель, людина, навколо якої формувалися зародки майбутньої нації. Для України, такою людиною став князь Володимир Великий. То одна з найбільших постатей, що їх має наша історія. Володар і Христитель Русі – України. Наглядно довів, що він наділений значними природними здібностями, не вгнутою силою волі і твердим, непохитним характером, щоб бути дійсно великим князем, або, як зазначає Літописець, «великим каганом нашим». «З його (Володимирового) життя і діл бачимо, що це був геніяльний ум, який виразно бачив усе, що добре і переводив це в життя» – М. Чубатий. Князь Володимир залишив у Літописах пам’ять про себе, як про людину імпульсивну і енергійну, що вміла зосередити всі зусилля до однієї мети. То був муж чину. В його діяльності проглядаємо велич духовного втілення і всебічні зацікавлення.


Ким був Святий князь Володимир для нас? Могутнім Володарем єдиновладним головою Великої Руської-Української Держави. У тій могутній Державі (від Фінської затоки по Азовське море, від Карпат по Кавказ і Волгу) була одна Віра, одна Влада, була Сила. Був Батьком усієї Русі, нашої культури. Найважливіше: Володимир – Володар і христитель Русі-України, Будівничий Християнської Держави на Євангельських правилах. Зникла несправедливість і безправ’я. Його син Ярослав видав кодекс законів «Руська Правда». Християнська Віра – Сила, Стержень, Фундамент, на якому тримається український народ.


Князь Володимир – приклад світського Апостола. Пізнавши ПРАВДУ, прийняв ЇЇ і став в ЇЇ обороні, ніс ЇЇ іншим.


В чому ж важливість історичної дати 988 року, дати офіційного заведення християнства в Україні, тобто проголошення християнської релігії княжою релігією, а через те й Державною?


«Із прийняттям нової релігії Київська Держава, згідно з тогочасними уявленнями, ніби очистилася від скверни й з некраїни стала країною. Завдяки одруженню Володимира з візантійською принцесою Анною Пурпурогенетою, Київський князь одразу ж посів у Ієрархії цієї Християнської Співдружності чільне місце. Запровадження християнства в Киїській Русі Володимиром Святославичем, остаточно закріпило в очах Візантії легітимність Влади київських князів, або сказати б, удержавило державність й засвідчило її спільну участь і належність до єдиного Європейського цивілізаційного простору». – Володимир Ричка.


Український народ, приймаючи в час розквіту Києво-Руської Держави християнство, засвоював собі тисячолітні здобутки Розуму й Духа передових народів світу і ставав співучасником та співтворцем найвищих досягнень християнських цивілізацій Європи, Америки. Вибір князя Володимира зупинився на Візантії не випадково, найперше то була найбільше розвинена, з високим культурним рівнем держава (Сходу Європи і Західної Азії). За візантійськими царями стояла велика традиція славетної Римської Імперії і посвоячення з ними за посередництвом Віри та Подружжя мало велике значення для київського князя. Крім того, Україну князя Володимира поєднували важливі торговельно-промислові зв’язки, завдяки природним водяним шляхам. Отже, для Держави Володимира Великого, прийняття християнства було необхідною передумовою для нав’язання широких культурних, торговельних, політичних, династійних зв’язків, з метою піднесення престижу Київської Русі в питаннях зовнішньої політики. А ще, грецька літургія і Святе Письмо були вже перекладені слов’янськими просвітниками Кирилом і Методієм на слов’янську мову болгар, що була близька слов’янам Київської Русі. Все те давало «грецькій вірі» першість в очах Київського Володаря. Отже, прийняття християнства Володимиром Великим і поширення політичних впливів Київської Русі на міжнародному рівні належать до найсвітлішої сторінки нашої історії.


Великий князь Володимир не обмежився формальним Хрищенням Русі. А проводив просвітницьку діяльність серед народу: зводив храми, підтримував книжне видавництво, засновував бібліотеки, школи, прагнув викоринити бідність та утиски з усього свого краю.


З розбудовою церков і монастирів швидкими темпами ширилася грамотність. Особливо монастирі ставали центрами навчання, перекладання, переписування старих книг та зародком української історіографії. Однією з найважливіших пам’яток тієї доби і джерелом досвіду історичних подій є Літопис Нестора Літописця. Той Літопис був початий невідомим автором і написаний ним приблизно до 1093 року. Нестор, чернець Києво-Печерської Лаври, відредагував залишений матеріал і записував події, що відбувалися під назвою «Повісті Временних Літ». Цінним літературним твором тієї доби і перлиною в світовій літературі є «Слово о полку Ігоревім».


В Україні – в усіх періодах її політичної незалежності – існувала взаємна пошана між світською і церковними владами: влада духовна і політично-державна. В нашій історії не відбувалося загострених стосунків між Церквою і політичним володарем, ні за княжої доби, ні за гетьманату.


Наступником великокняжого Київського престолу і релігійним послідовником Володимира став син Борис, Ростовський князь. Справу розпочату, Володимиром Великим продовжували наступні князі: Ярослав Мудрий, Борис і Гліб, Святослав Чернігівський, Володимир Мономах та інші. Своїми подвигами ті сподвижники поширювали Христову Віру і до кінця ХІ ст. вона запанувала на всій Русі. Свій золотий вік Митрополія пережила за правління ще одного сина Святого Рівноапостольного князя Володимира – Ярослава Мудрого, за якого «Віра Християнська почала множитися і поширюватися». Князь став ініціатором побудови в Києві величавих монастирів і Церков. Найвідомішою з яких залишається і донині кафедральний Собор Святої Софії.


Віра Христова пустила на Русі глибоке коріння, рішуче ввійшла в побут і життя народу так, що в наступних тяжких лихоліттях не тільки вистояла, але й стала головною опорою.


Основи, покладені Володимиром Великим, ще й сьогодні мають ту саму цінність у сучасній боротьбі українського народу за своє існування яку вони мали у днях їхнього започаткування.


«Особа Святого Володимира Великого, – мабуть, єдина перейшла з усіма варіантами його життя в усну народну словесність як надзвичайна постать Володаря двох облич. Володимир – сильний, справедливий володар Руської Держави, що при допомозі своїх лицарів – помічників і героїв береже в державі лад, винищує всякі злочини та порушення права і справедливості. Це оборонець Батьківщини перед зовнішніми ворогами. В усній словесності є також другий Володимир, святий, богоугодний і милосердний, друг бідного народу. Цей другий Володимир – «сонечко ясне», Батько всього народу, овіяний духом Євангелія не на словах, а на ділі. Він винищує нужду та в божество у своїй країні. Це соціальний реформатор не на засаді ненависти людини до людини, не на теорії боротьби кляс без основ християнської любові, це соціальний реформатор, що усуває нужду, вбогість та не достаток у своїй країні задля Бога та в ім’я справедливости і євангельського братолюбія». – М. Чубатий.


Визначальною для характеристики діяльності князя була сакрально-книжкова, зокрема біблійна традиція. На її історичні зразки, були орієнтовані найдавніші літописні тексти і на безпосередню причетність Володимира до будівництва й найменування міст.


Враховуючи загально визнаний вплив Володимира Великого на розвиток державності та суспільного життя України, його було зображено на лицевій стороні всіх видів одногривневих банкнот і двох монетах сучасної України.


Сьогодні Володимир Великий вважається одним із найбільш талановитих і яскравих політичних діячів середньовічної Європи, будівничий і організатор, полководець, мудрий дипломат.


«В нинішній період, одягнутий у бронзу і граніт Володимир навічно прикутий до київських пагорбів. Своїм Хрестом він осіняє всю Україну. Дарує їй своє покровительство й захист. Його пам’ять ушановується на загальнодержавному рівні, що передбачено відповідним Указом Президента України. Утім, найголовнішим Указом для нас нині сущих спадкоємців Києво-Руської спадщини, мав би залишатися поклик сердець, сповнених відлунням тієї пам’яті в наших душах» – Воломир Ричка.


Хоч який мученицький історичний шлях нашого народу, то все ж таки він вистояв, живе в сьогоденні і виборює жертвами своїх синів і дочок Своє Вільне, Незалежне Завтра, а без глибоко – морального світосприйняття, що завдячуємо християнству, то було б неможливим.


В нинішній складний час для нашої України, між ворожих смерчів і блискавиць, між бездушних шахедів і ракет, коли повітряні тривоги лунають удень і вночі, бережімо Христову Віру, закладену Святим Рівноапостольним князем Володимиром і безнастанно благаймо Господа Перемоги та Миру на Нашій Святій Землі.


«Світло Євангелія Христового, яке просвітило наш народ і кожного з нас у Святому Хрищенні, нехай стане дороговказом у нашому християнському житті.» – Блаженнійший Святослав.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.