Львівський обласний центр народної творчості і культурно-освітньої роботи

ГЕТЬМАН ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО. 400 РОКІВ З ДНЯ СМЕРТІ ПЕТРА КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО

«Україна – країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової героїчної боротьби за волю, в результаті якої – велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня…» Так писав про Україну поет Степан Васильченко.

А ще маємо, як докладне свідчення, захоплюючі рядки Архидиякона Павла Халебського що у 1654 році промандрував Україною, супроводжуючи свого батька – православного патріарха Антінохійського і всього Сходу Макарія Третього: «Блаженні очі наші за те, що вони бачили; блаженні вуха наші за те, що вони чули; блаженні серця наші за пережиті нами радість і захват у країні козаків».

Я люблю мою Русь-Україну.
 я вірую в єї будучину…

Таке своє зізнання висловив Юрій Федькович.

         «Україна – це край Івана Мазепи!»
         Такою любов’ю виявляв своє ставлення народ до Матері-України.

Побутує незчисленна кількість яскравих висловлювань про любов і ставлення до України.

         Історична пам’ять – не вишукані слова, а все ж жива реальність.

Історія народу, як і життя людини, має героїчні і трагічні, щасливі і нещасливі сторінки. Оскільки в героїчній найбільше виявляється національний характер народу, його душевна краса і талант, то ці сторінки особливо хвилюють, викликаючи почуття національної гордості.

Очікуваний шлях українського народу до Правди й Волі, до національного визволення, постійно пролягав через Голгофу, через криваві випробування, потрясіння, що зумовлені були не тільки діями зовнішніх ворожих сил, а також не меншою мірою – трагедією ворожнечі між братами.

 Ми, українці, маємо усі підстави пишатися тим що наша батьківщина часто переживала дні сили, болю і слави, мужньо переносила найважчі випробування, коли гинули не сотні й тисячі, а мільйони славних дочок і синів.

        

Згодом, як та казкова пташка Фенікс відроджувалась, виростала з пожарищ і руїн, виховувала нові покоління закоханих у рідну землю легендарних героїв Правди і Волі. Ми втішаємося і гордимся тим, що Україна не є в числі тих, що поневолювали інші народи. Ніколи нікого не поневолювала, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких і далеких сусідів.

 В сучасну бурхливу епоху, коли відбувається національне відродження України, перебудова суспільства, історична правда поступово прояснюється. Нашому народові, відкриваються правдиві історичні події віддаленого століттями цікавого минулого. Повертаються імена історичних діячів, героїчних витязів, захисників Батьківщини, яких в минулому навмисно замовчували або ігнорували. Так сталося з славним гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, народним героєм, козацьким полководцем і просвітителем, політичним діячем.

Цьогоріч виповнилося 400 років від дня смерті (1622 рік) останнього головнокомандувача Війська Запорозького.


         Історики застійних часів намагалися показати гетьмана як ущемлювача інтересів українського народу, примиренця з польсько-шляхетськими поневолювачами, недруга російського народу, вдавалися до перекручування історичної правди на догоду тим, хто правив ідеологією і намагався викорінити зі свідомості українського народу національні почуття гордості за своє минуле, прагнення до Незалежності і суверенності України.

Історія життя і політичної діяльності легендарного отамана українських козаків Петра Конашевича-Сагайдачного – якому народ присвятив пісню «Ой на горі женці жнуть» багато в чому подібна до історії України першої чверті XVII століття – періоду складного і суперечливого. То був час національно-релігійного гноблення українського народу, стрімкого розвитку визвольного руху, героїчних походів козаків на турецькі фортеці. Не було такого року, щоб родючі українські землі не зазнавали нападів кримських і турецьких феодалів.

Безпосереднім учасником тих подій став Петро Конашевич-Сагайдачний. Його політичне кредо і політика перебували в центрі уваги літописців та істориків.

         Про ранній період життя цієї великої людини нам мало відомо. Скупі повідомлення подають, що Петро Конашевич-Сагайдачний народився близько 1570 року у родині гербового шляхтича Конашевича в селі Кульчиці Самбірського повіту Руського Воєводства (тепер Львівська область). В молоді роки Петро Сагайдачний здобув глибокі знання, навчаючись спочатку у Львівській братській школі, а у 1587 по 1591 роки – у Острозькій академії, де здобув високу на той час освіту. Пізніше вчителював у Києві, написав твір «Пояснення про унію», де виступив на захист православної Церкви, що зазнала утисків внаслідок Брестської церковної унії (1596 року), а також на захист духовної культури українського народу, його права на свою державність і незалежність. Перебував на службі в київського судді Яна Аксака. Щодо особистого життя, то відомо що, був одружений з Анастасією Повченською.

За припущеннями прізвище Сагайдачний Петро Конашевичу дали на Січі, куди він прибув в кінці 1595 року. Маючи високу освіту, вольовий характер, Сагайдачний швидко зайняв чільне місце серед козацької старшини. Першим серед козаків його зауважив гетьман Самійло Кішка і призначив полковником.

         В кінці 1606 року козаками обраний гетьманом Запорозького козацтва. З того часу почалася трудна діяльність його як політика. Героїчні дії козаків на Чорному морі вже пов’язані з іменем Петра Сагайдачного.

Особливо велика слава у Європі про лицарську перемогу українських козаків набула після здобуття ними добре укріпленої турецької фортеці Синоп а також Кафи. Значення цього факту для того часу легко зрозуміти, коли пригадаємо, що в Кафі був найбільший торг невільниками на всю Туреччину. В сучасності це місто має назву Феодосія.

Гетьман також піднімав культурно-духовний рівень народу, його освіту. Розбудовував Київську братську школу, монастирі. Користуючись проїздом Єрусалимського патріарха Феофана, вмовив його висвятити митрополитом Київським Іова Борецького та єпископів українських земель, чим відновив православну митрополію в Україні.

Бій під Хотином став останнім епізодом на багатому подвигами життєвому шляху Сагайдачного. Поранений гетьман довго і важко хворів.  В листопаді 1621 року його привезли у Київ. Помер 20 квітня 1622 року і був похований у Києво-братському монастирі.

Висока честь прийняти смерть
За любий, рідний край!
Висока честь: усі скарби
 Зложити на вівтар

 І жити в пам’яті юрби
Як легендарний цар!


         За кілька днів до смерті у присутності київського митрополита Іова Борецького і свого наступника, майбутнього гетьмана Оліфера Голуба склав заповіт, за яким великі суми грошей передавав на благодійні цілі, зокрема: школі Львівського братства, Церквам, монастирям, чималі кошти дісталися Київському братству.

«Доба героїчних походів» розпочата під керівництвом Петра Сагайдачного тривала і по смерті гетьмана. Його внесок у розвиток українського воєнного мистецтва величезний.

Ім’я українського гетьмана Петра Сагайдачного було широко відомим в Україні, в Польщі, Кримському ханстві, Туреччині та інших країнах.

         «…Особа Сагайдачного незвичайна, видатна велика особа в південно-руський історії. Цей гігант з усіх гетьманів найбільш гідний славного народного монумента. Та якщо немає досі такого монумента, то хай його великий образ та його великий подвиги вічно житимуть у серцях тих, кому дорога вітчизняна історія, кому дорогий рідний народ кому дорога його мова кому дорога віра і кому дорога Ненька-Україна…», так високо висловився Дмитро Яворницький.

Діяльність славного гетьмана, який свої сили, розум і талант віддав служінню святій справі визволення України та здобуття їй Незалежності, духовному розвитку українського народу, втілилась у прийняту 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР «Декларації про суверенітет України», а слава гетьмана відродилася заснуванням у 1992 році Військово-Морських сил України.

Для української нації Петро Сагайдачний завжди був і залишається патріотом, добродієм і стратегом, видатним політиком, гетьманом Війська Запорозького, державним мужем.

З ім’ям гетьмана до нас повертається гордість за свою націю, свою землю, свою історію.

В нинішній час ми знову переживаємо незаконне вторгнення російських військових формувань нашої України. Захисники Батьківщини, героїчні витязі на полях брані творять новітню історію України.

Кожен день є знаковим, ключовим, вирішується доля не лише нашої країни а й європейських країн.

В складених драматичних обставинах перед нами постають трудні випробування і завдання: захистити дану нам Господом Богом країну від широкомасштабної кривавої агресії російського окупанта і вибороти свою Долю, своє Право на Свободу, демократичний устрій, щоб Україна Вільною Суверенною розвивалася у європейському і світовому сузір’ї цивілізованих країн.

         Нехай завжди промовляють до нашої свідомості ті поетичні рядки:
         Гей будуймо Україну,
         Але не іноплеменну,
         А свою із крові й кості,
         Де ми ґазди, а не гості!


         Дорожім Свободою країни і пам’ятаймо настанову В’ячеслава Липинського:
         Ніхто нам не збудує України,
         Коли ми самі її не збудуємо.
         Ніхто нам не збудує нації,
         Коли ми самі нацією не хочемо бути.


 Слава Україні!  Героям Слава!

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.