До вашої уваги історії творчого шляху вишивальниць – активних та свідомих українок, членкинь Об’єднання народних майстрів та художників-аматорів при КЗ ЛОР ЛОЦНТ і КОР, які незважаючи на складну долю, що припала на час поневолення України різноманітними загарбниками змогли зберегти та пронести крізь роки унікальне національне мистецтво – вишивку. У орнаменті кожного рушника, обруса, чоловічої чи жіночої сорочки знайшли свій відбиток вікова мудрість та високий художній талант нашого народу.
Ольга ВОЗНИЦЯ
(1925 – 2015 рр.)
Заслужений майстер народної творчості України, видатний педагог, громадська діячка, знавець та популяризатор українського національного мистецтва – вишивки. Золотими руками майстриня малювала наш барвистий край у рушниках, жіночих та чоловічих сорочках, серветках та скатертинах.
Народилася 14 березня 1925 року у місті Ходорів Біберецького повіту (нині Жидачівського району) Львівської області. У 1946 році закінчила Львівську СШ № 5, відтак працює завідувачем шкільної бібліотеки у м. Ходорові. Розпочала ж свій плідний творчий і педагогічний шлях Ольга Возниця у жовтні 1962 року, коли вона стає керівником гуртка «Народна вишивка» Будинку дитячої творчості Львівської залізниці. Двадцять років її самовідданої творчої роботи на цій посаді відзначені численними подяками, нагородами та цілою плеядою вихованців, багато з яких стали майстрами народної творчості України.
У 1983 році майстриня була нагороджена золотою, а у 1987 бронзовою медалями на Виставці досягнень народного господарства СРСР (м. Москва). Активна виставкова діяльність – це головне завдання і найбільше бажання митця, донести свій світ до людей, наповнити душі своїм світлом, своїм розумінням речей. Особливо загадковим і прекрасним мистецтвом є українська вишивка, щаслива місія донести цей скарб до людей випала на долю видатної майстрині Ольги Возниці, вона – учасниця численних обласних, республіканських та всесоюзних мистецьких виставок. У 1987 році одержала Медаль лауреата Другого Всесоюзного фестивалю народної творчості (м. Москва). 1988 року Ользі Возниці присвоєно звання «Заслужений майстер народної творчості України».
З 1989 року мисткиня невтомно працює в Союзі Українок на посаді голови етнографічної комісії. За активну діяльність в утвердженні національних ідеалів та розвиток духовної культури українського народу Ользі Возниці присвоєно звання «Почесна членкиня Союзу українок України».
Впродовж п’яти десятиліть її персональні виставки були окрасою найпрестижніших музеїв в Україні та за її межами: 1982 – Музей етнографії та художнього промислу АН УРСР; 1997, 2001 – Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, м. Львів; 1997 – Музей народної архітектури та побуту, м. Львів; 1995, 2005 – Національний музей у Львові; 1994, 1996, 2005 – Народний дім м. Ходорів, Львівської обл.; 1998 – Краєзнавчий музей, м. Луцьк; 1998 – Народний дім с. Оброшино Львівської обл.; 2001 – Будинок школяра, м. Пустомити Львівської обл.; 2000 – Університет «Києво-Могилянська академія» м. Київ; 2001 – Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України; 2002 – Народний дім, м. Радехів Львівської обл.; 2004 – Тернопільський обласний художній музей (виставка творів народних майстрів та самодіяльних художників Львівщини); 2004 – Національний музей Т. Г. Шевченка, м. Київ (виставка рушників «Возвеличуй, душе моя, Господа»); 2005 – Державний історико-культурний заповідник м. Дубно; 2005 –Світовий Конгрес Бойків, м. Турка Львівської обл. Багато виставок, де цвіло золоте вишиття майстрині, було проведено у школах, вищих навчальних закладах Львова. Роботи Ольги Возниці зберігаються у Національному музеї Т. Шевченка, Музеях народної архітектури та побуту (Київ, Львів), Національному музеї у Львові, Ходорівському краєзнавчому музеї, Всеросійському музеї декоративно-прикладного і народного мистецтва у Москві. За зразками яворівської вишивки пані Ольга Возниця створила сценічні костюми для дитячого дівочого колективу «Писанка». Творчій діяльності Ольги Возниці було присвячено науково-практичну конференцію «Проблеми розвитку традиційної народної вишивки».
Невтомна робота, глибинні знання символізму і орнаментики української вишивки залишаться назавжди для нащадків на сторінках чудових видань авторства мисткині: «Вишивка рідного краю» (Дрогобич, 2005 р.), у якій Ольга Возниця зібрала вишивку Ходорівщини, та «Вишивка – моє життя» (Видавництво «Коло», Дрогобич, 2006 р.), що містить авторські її роботи. Інформація про творчість і життєвий шлях майстрині внесена в Енциклопедію сучасної України.
Ірина ВОВК-ТИРАНСЬКА
Свою лепту у дивовижне ремесло української вишивки внесла Ірина Вовк-Тиранська (1927 р. н.), яка назавжди присвятила себе цій справі після знайомства з Ольгою Возницею. Пані Ірина теж часто подорожувала Карпатами і неодноразово відвідувала Косівщину у пошуках «незамулених джерел» народного мистецтва.
Вперше творчий доробок Ірини Вовк-Тиранської був представлений вибагливому львівському глядачеві у 1976 р. в Музеї народної архітектури та побуту за сприяння та підтримки етнографа і працівника музею Архипа Данилюка. Та з особливою теплотою і вдячністю вишивальниця згадувала народних майстрів: Марію Калиняк, Ярославу Заневчик, Ірину Ольшанську та Олену Стахурську, знайомство з творчими досягненнями яких помітно збагатило палітру художніх засобів самої пані Ірини.
Невдовзі вона стала членом секції народного мистецтва при Спілці художників УРСР та почала брати участь в численних виставках у Львові, Рівному, Луцьку, Києві та Москві, а також відкривала персональні виставки в Польщі, Канаді та США. А у 2007 р., з нагоди 80-річчя майстрині в Музеї етнографії та художніх промислів було організовано ювілейну персональну виставку майстрині. Експозиція налічувала десятки вишитих рушників, серветок, пошивок, чоловічих та жіночих сорочок, вишитих хрестиком, півхрестиком, лічильною гладдю, зерновим виводом, городоцьким швом, стебнівкою, бавничковим швом та іншими складними вишивальними техніками, якими досконало володіла майстриня.
Активну участь майстриня брала і у житті Об’єднання народних майстрів та художників-аматорів при КЗ ЛОР ЛОЦНТ і КОР. Подавала свої вишивані роботи на численні виставки, охоче ділилася своїм вмінням із молодими майстринями.
Ярослава ЗАНЕВЧИК
Гідна подиву творча праця Ярослави Заневчик (1923 – 2012 рр.), яка не лише у вишивці, а й у виготовленні верхнього плечового одягу досягла значних успіхів і допомогла по-новому глянути на це ремесло.
За понад 60 років невпинної праці з-під її руки вийшло багато високомистецьких творів – скатертини, рушники, окремі компоненти і цілі ансамблі одягу для дітей, жінок та чоловіків.
Численна колекція викроєних, пошитих і вишитих сорочок Ярослави Заневчик створена на основі традицій вишивок Київщини, Полтавщини, Бойківщини та Гуцульщини і має велику науково-мистецьку цінність. Вишивальниця оригінально зображала кривульки та хвильки нашиттям сплетених шнурів або ж набиттям металевих пластинок. Особливо виділяються поширені в декоруванні свит, кабатів та камізельок мотиви дерева, які в кожному творі майстриня відтворювалися по-іншому. У виконанні Ярослави Заневчик прадавні мотиви помітно змінилися завдяки використанню методів вишивки петельчатим та кучерявим швом. Вперше ці новаторські роботи постали перед глядачами у 1982 р., коли в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві поряд із вишитими рушниками, сорочками, серветками та пошивками експонували свити, кабати, кептарі та безрукавки, які створила майстриня. Вже тоді її творчість викликала жвавий інтерес і велике зацікавлення. А незабаром, у 1984 р., у львівському Музеї народної архітектури та побуту відкрилася друга персональна виставка пані Ярослави, оглянути яку з’їхалося чимало науковців різних профілів, мистецтвознавців, народних майстрів, художників-професіоналів та й просто шанувальників народного мистецтва, які одноголосно зазначали, що у цих рушниках, сорочках, сукнях, свитах і кептарях Ярославі Заневчик вдалося «мову старожитностей перевести на мову сучасності». Таким чином, ця виставка стала загальновизнаною важливою мистецькою подією в культурному житті Львівщини.
Популярність майстрині зростала – одягатися у свити Ярослави Заневчик стало модно, престижно. Все частіше її твори експонували на численних вітчизняних і закордонних виставках (в Канаді, США, Росії), де їх відзначали численними дипломами, грамотами та нагородами. Відкривалися нові персональні виставки авторки, які дивували відвідувачів в Києві, Донецьку, Львові, Дубно, Трускавці та Луцьку. Про міжнародне визнання її творчості свідчить і те, що у 1991 р. Українсько-американське товариство організувало 26 виставок творів Ярослави Заневчик в містах Канади і США (Торонто, Нью-Йорк, Клівленд, Гамільтон, Гантер, Лондон та інших), а також попросили майстриню проводити курси навчання із пошиття верхнього плечового одягу та його вишивки. Ярослава Заневчик погодилась, але й там, за кордоном, не марнувала часу, а займалася пошуком вивезених колись з України вишивок, купувала їх і везла назад – додому, збираючи і трепетно впорядковуючи власну колекцію давніх вишитих робіт.
Безперечно, Ярослава Заневчик доклала чимало зусиль для збереження національної культури, тож творча праця цієї талановитої майстрині – великий скарб для кожного із нас.
Олеся (Олена) КОЗАК
Крізь усе своє життя пронесла любов до вишивки Олеся (Олена) Козак (1928 – 2012 рр.). Кожен її витвір – немовби українська пісня, мелодія якої – вишиваний взір, а слова – поєднання барв.
Народилася пані Олеся в мальовничому місті Бурштин, що на Івано-Франківщині у свідомій селянській родині Івана Гусара в березні 1928 року. Дитинство та щасливі шкільні роки пройшли в рідному Бурштині. Ще з дитячого віку навчилася глибоко відчувати красу українських вишивок. Учителькою з вишивання була мама. Після закінчення Львівського Політехнічного інституту (геодезичного факультету) працювала за спеціальністю і ніколи не розлучалася з вишивкою.
Мешкала вишивальниця у Львові а з 2001 року була членкинею Об’єднання народних майстрів та художників-аматорів при КЗ ЛОР ЛОЦНТ і КОР. Учасниця багатьох обласних та всеукраїнських виставок. Вишивка майстрині побувала в багатьох містах України: Львові, Луганську, Вінниці, Самборі, Луцьку, Києві, Трускавці, Івано-Франківську, Рівному, Хмельницьку…
Богдана ПИЛИПЧУК
Глибинні знання символізму й орнаментики української вишивки стали наріжним каменем у творчості Богдани Пилипчук (1922 – 2013 рр.), що родом із с. Задвір’я Буського району. Сім класів народної школи закінчила в рідному селі і торговельну школу – у Львові. Свій трудовий шлях п. Богдана розпочала в бухгалтерії районної лікарні м. Долина. Відтак працювала бухгалтером у місті Львові. До війни брала участь у молодіжних гуртках Товариства “Просвіта” (спортивному, драматичному, співала у хорі). Товариство організовувало трикотажні, куховарські, кооперативні курси, з яких молода Богдана почерпнула для себе чимало нового і цікавого.
Із відновленням незалежності Української Держави мисткиня вступила в «Союз українок», у групу вишивальниць, брала активну участь у різноманітних виставках, зокрема як членкиня Об’єднання народних майстрів і художників-аматорів. Роботи пані Богдани побували у багатьох куточках України. За внесок у розвиток образотворчого декоративно-прикладного мистецтва майстриня була нагороджена численними грамотами, дипломами та подяками.
«Тримати голку мене, ще малу, вчила мати. Спочатку вишивала на шматочках полотна, а згодом творилися рушники, блузочки, серветки…», – розповідала Богдана Пилипчук.
Використано матеріали з книги “Ужиткове мистецтво” КЗ ЛОР ЛОЦНТ і КОР