Та неоднаково мені, як Україну злії люди
Присплять лукаві і в огні
Її, окраденую, збудять…
Йому боліла Україна, мова, люди-кріпаки… Міг бути багатим і успішним художником, міг подорожувати світами, за ним, як барвінок, вилися дівчата, міг би збудувати хату і створити сім’ю…
Міг би…
Але бунтарям це не властиво, бо «не однаково»…
За «цариця тонка, довгонога, мов опеньок засушений» мандрував казахськими степами, за поеми «Сон», «Кавказ» – десять років ув’язнення без права писати і малювати…
Бо «не однаково»…
Він таки щось знав про нас, бо заклинав: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями».
Йому було затісно у межах свого життя. Він вказав охлялим землякам шлях великих націй.
“Я на сторожі коло них поставлю СЛОВО…” І коли ми зуміємо це СЛОВО зберегти, будемо мати все.
“Бо хто матір забуває, того Бог карає…” Може, тому і карає, що відцуралися материнської мови?
А сьогодні прийшов час «вражою злою кров’ю волю окропити»…