#Мирон_Тарнавський – перший галицький генерал, людина двох століть, двої епох, людина, еволюції світогляду від австрофіла до українця-державника.
Мирон Омелянович народився 29 серпня 1869 року в селі Барилів, що на Львівщині у сім’ї греко-католицького священика. По закінченні німецької гімназії у Бродах і однорічного навчання в офіцерській школі у Львові отримав звання поручика на службі австро-угорської армії. На початку Першої світової війни воював на австро-угорському фронті під містом Красне, Буськ, Городок, Львів, брав участь у довготривалих боях на річці Золота Липа. Успішні військові операції принесли Мирону Тарнавському славу хороброго командира. Нагороджений був австрійськими і німецькими медалями. Знайомство зі старшинами Українських січових стрільців, тривалі бесіди з ними посилили спрямування Тарнавського на національні потреби свого народу.
«… в тому часі я не помічував у нашого стрілецтва завеликого запалу до воєнного ремесла. Бракувало йому того властивого, напр., німцям замилування до педантности, смакування в подробицях воєнного «мистецтва для мистецтва». Зате ці недостачі доповнювала палкість, ідейність і, як виказувалося у скрутних хвилинах у вогні, повна погорда для смерти, очайдушність.» (Мирон Тарнавський).
«… в тому часі я не помічував у нашого стрілецтва завеликого запалу до воєнного ремесла. Бракувало йому того властивого, напр., німцям замилування до педантности, смакування в подробицях воєнного «мистецтва для мистецтва». Зате ці недостачі доповнювала палкість, ідейність і, як виказувалося у скрутних хвилинах у вогні, повна погорда для смерти, очайдушність.»
(Мирон Тарнавський).
Отже у Галицьку Армію в напружений період її становлення та бойових дій на фронтах українсько-польської війни Мирон Тарнавський прийшов висококваліфікованим і досвідченим командиром, з великим прагненням доєднатися до збройної боротьби народу за незалежність Батьківщини.
Сучасники відзначили неабиякий військовий талант і відвагу Тарнавського, виявлені ним у боях за Маківку, Болехів, Калуш, Галич, Семаківці, Завалів, Росоховатець, Дерахів, Настасів. 30 серпня 1919 року об’єднане українське військо здобуло Київ, однак невдовзі зі столиці довелося відступати. В армії почалася епідемія тифу, нестача зброї та продовольства. Рятуючи армію, Мирон Тарнавський з власної ініціативи вислав делегатів для переговорів про перемир’я з Добровольчою армією генерала Денікіна. Самоправство обурило Євгена Петрушевича і Мирона Тарнавського було звільнено з посади Начального вождя та віддано під трибунал.
На суді над Мироном Тарнавським сотник Степан Шалинський сказав: «Перед нами розігрується один з актів трагедії українського народу. Найвищий вождь Галицької армії стає перед високим судом, щоб відповісти за страшний злочин заради свого народу і йому підчиненої армії. Що ж то за злочинець і чим він провинився? Він – улюблений і убожаний своєю армією. Хоч молодого віку, а вже з перепрацювання посивілий генерал. Був піонером національного війська як комендант Січових стрільців за часів Австрії. Чи злочинцем є той, що мучився в польській тюрмі й утік через гори та скали – щоби прибути до своєї армії? Чи злочинцем є той, що вів завзяті бої за Львів? Чи злочинцем є той, що в найкритичнішім часі для нашого народу обнимає над нею начальну команду? Український Гарібальді стає перед тобою, високий суде».
Тарнавського і ще двох обвинувачених військовий суд виправдовує. Генерал повертається в Галичину.
Мирон Тарнавський підтримував дружні стосунки з митрополитом Андреєм Шептицьким. Активно співпрацював колишній генерал і з Науковим товариством «Просвіта» ім. Шевченка. Помер Мирон Омелянович Тарнавський 29 червня 1938 року. В останню дорогу із собору святого Юра на Янівське кладовище генерала супроводжувало близько 20 тисяч осіб, а польські поліцаї віддавали честь. З генералом Мироном Тарнавським відійшла у могилу одна з найсвітліших постатей українського визвольницького руху. Генерал Тарнавський залишив своїм друзям заповіт: до останніх хвилин вірити, що молодість нації ніколи вмерти не може…
Відділ культурно-просвітницької роботи