Львівський обласний центр народної творчості і культурно-освітньої роботи

НЕЗЛАМНА ПРАВОЗАХИСНИЦЯ ОКСАНА МЕШКО (1905-1991 РР.)

«Україна не поділяється на Захід і Схід.
Вона поділяється на тих,
хто любить Україну і не любить»
Патріарх Любомир Гузар

Вдача української жінки кована і гартована у визвольній боротьбі протягом століть нашої історії. Минуле України, що залишило трагічний слід у різних складних життєвих обставинах, у долях людей, стало зброєю в час випробувань, небезпек.

Складені невимовно тяжкі умови у різних історичних періодах визвольних змагань (адже, «вся історія України – історія суцільної збройної боротьби», – Михайло Косів) не зламали вдачі української жінки, а навпаки, виробили в ній рішучість, стійкість, сильну волю у вчинках, відвагу в боротьбі з нестерпними викликами, обставинами буття.

Період від 60-70 років ХХ ст. Україна переживала глухі і застійні роки. Вільний вияв переконань творчої особистості був приречений чи на повне МОВЧАННЯ, чи на позбавлення СВОБОДИ, а то й ЖИТТЯ.

Хрущовська відлига, поступливість дещо вивільнила творчу енергію решток вцілілої української інтеліґенції старшого покоління і породила нове покоління – шестидесятників. «Непересічні творчі особистості, навчаючись у радянських університетах, відчуваючи фальш радянської системи, доходили до висновків, що Союз є імперією та формували власні переконання, за якими й намагалися діяти. А діяли шестидесятники, не очікуючи на результат, – тут і зараз. Основою думки і дій учасників була людини, її гідність, її право вільно розвиватися. Метою – була УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА САМОМТІЙНА ДЕРЖАВА, в якій би всі громадяни користувалися політичним правами. «Вони протестували, тому що це правильно». Усвідомити фальш радянської (російської) культури, штучність усіх партійних лозунгів, залишаючись фактично в інформаційному вакуумі – було в часи тоталітаризму справжнім інтелектуальним подвигом. Який часто поєднувався з громадянським подвигом, адже, розуміння несправедливості системи породжувало намагання і відвагу протистояти їй» (Радомир Мокрик).

Знайшлася в Україні горстка людей, яких згодом майбутні покоління назвуть сумлінням нації. Саме так, у найтяжчі часи Україна трималась на одержимих. Несміливо піднімалась завіса над ганебною минувшиною. Повільно в традицію входило, починаючи від 1964 р., вшановувати Тараса Шевченка в день його перепоховання в Каневі. Збирались шанувальники біля пам’ятників Тарасові Шевченкові, Іванові Франкові, на літературні вечори, які ніким не санкціонувалися, але й, на диво, не заборонялися. Та «спокій» тривав недовго. Над талановитою і одержимою духом молодою інтеліґенцією нависла загроза нового покосу.


До тієї когорти справжніх борців за ДУХОВНУ І НАЦІОНАЛЬНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ входила і уроджениця Полтавщини Оксана Яківна Мешко. Була особистістю нашого часу. Закінчила хімічний факультет Інституту народної освіти в Дніпропетровську. Зуміла вчинити подиву гідний спротив імперії зла спочатку з причини самозахисту, а згодом стала організаторкою цілеспрямованої боротьби за права людини і права народу, відомої в нашій історії як Гельсінський рух. Стала видатною діячкою українського національно- визвольного руху 60-80 років ХХ ст.


Доля її родини показова, як приклад нищення українства окупаційною російською владою. Народилася в малоземельній хліборобській, колись козацькій родині, що уникла покріпачення, а тому, зберегла нескорений дух. За час навчання її декілька разів було відраховано з інституту «за соцпоходження», але кожного разу виборювала поновлення. У 1960-ті роки стала активним учасником українського національного руху, брала активну участь у розповсюдженні позацензурних видань. З власного досвіду знаючи, як страждають люди в неволі, намагалася допомогти кожному хоча б добрим словом, вишукувала, по можливості, матеріальну допомогу.


22 травня 1972 року Оксану Яківну затримали, коли несла букет квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку.


Вперше Оксану Мешко заарештували в лютому 1946 р. Пред’явили звинувачення у намірі, разом із сестрою Вірою (у заміжжі Худенко), вчинити терористичний замах на першого секретаря ЦК КП (б) У Микиту Хрущова. Через сім місяців сестрам винесли вирок: по десять років виправно-трудових таборів.


У листопаді 1976 р., разом з Миколою Руденком, Олесем Бердником, Левком Лук’яненком та іншими українськими правозахисниками стала членом Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ).


У червні 1980 р. над правозахисницею Оксаною, як «особливо небезпечним державним злочинцем», у віці 76 років, вчинено психіатричний шантаж.


7 січня 1981 р. оголошено вирок: півроку ув’язнення і п’ять років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Місце заслання – містечко Аян, розташованому на березі Охотського моря Хабаровського краю РРФСР.


Повністю відбувши термін заслання, Оксана Мешко хвора, виснажена, але не зломлена, приїхала в Україну наприкінці 1985 р.


З притаманною їй енергією й оптимізмом активно включилася у процес суспільно-політичного оновлення. Зустрічаючись із журналістами, державними діячами, виступаючи на публічних зібраннях, всюди обстоювала і популяризувала українську ідею.


1988 року, на запрошення української громади в Австралії, в особі Майї Грудки, виїхала, щоб підлікуватися. Виступала у парламенті Австралії, брала участь у роботі Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ) у США.


Тяжко збагнути, як Оксані Мешко вдавалось під таким тиском через ряд нескінченних перешкод, забезпечувати регулярний вихід і трансляцію через закордонні радіостанції інформбюлетенів, меморандумів, заяв, зібраних видавництвом «Смолоскип» в об’ємні томи матеріалів УГГ, спрямованих на захист людей, які терпіли сваволю тоталітарної влади, що не рахувалася ні з ким і ні з чим – ні з правами людини, ні з власними законами, ні з міжнародними угодами.


Керована Оксаною Яківною УГГ єдина не капітулювала перед гебістським терором. Та якою ціною! 24 члени із 41 заарештовані (інші сиділи якщо не під арештом, то під адміністративним наглядом), п’ятеро загинуло від рук КДБ. УГГ від репресій зазнала втричі більших втрат, ніж всі інші групи в СРСР разом взятих.


Опинившись в щільному оточенні «я одна зосталась, як на белебені, як більмо в оці КГБ, тож зазнала страшного тиску від органів. Постійні труси, ловили мене на вулиці, примусово саджали мене в машину, везли до КГБ, знімали з мене допити і намовляли облишити ту справу, попереджали, що скінчиться те погано». Але зупинити себе вже було неможливо. «Я вже не тільки нічого не боялась, але вважала, що то мій громадянський обов’язок і моє призначення».


УГГ була першою українською організацією, яка діючи на міжнародно-правових умовах ОБСЄ, стала зародком майбутньої УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Та діяльність була метою життя громадської діячки у поважному віці, переповненої любові до милої серцю України.


Замахи на життя, що не вдалися втілити в дійсність каральним органам тільки через притаманну рішучість, миттєву реакцію, винахідливість, яка не відступала, йдучи по лезу. Не спинили її ті замахи. Історична правда – головна зброя національно свідомого українського патріота. Оксана Яківна у своїй діяльності, що часто раптово доводилося стати юридично обізнаним правозахисником, публіцистом, організатором та конспіратором, щоб доводити розпочату справу. Без вагань зважувалася до повного прийняття рішень чи дій. Завжди наголошувала – нема слова «не можу», є слово «мушу».


Для здійснення високої місії в Україні, Оксана Мешко, вибрана ДОЛЕЮ. Вольовий характер, загартований у протистоянні злочинному режимові, заповзятливість і незламність, вражаюча працездатність і цілеспрямованість, миттєва інтуїція, організаторський талант робили її незамінною. Виходило так, що для тієї діяльності вона народжена.


Основним поштовхом тієї особистості у боротьбі були застереження Тараса Шевченка: «Нема на світі України, немає другого Дніпра…», «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…», «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.»


Отже, ВОЛЯ УКРАЇНИ – найзаповітніша мрія Оксани Мешко.


Нинішня повномасштабна російсько-українська війна – зобов’язує кожного долучитися до захисту, розбудови і утвердження Української Національної Держави, «щоб ґаздою, не слугою перед світом стати» (Іван Франко).


«Закон непропащої сили в світі людських відносин, культура – це істина. Істина не зникає. Де правда – там повинна бути перемога». (Іван Пулюй).


Чи не відповідають нинішнім історичним умовам, часу, обставинам слова Маока Боєслава, як пам’ять минулого (періоду УПА), що долинає до нас, нинішніх, живими диханням борців за ВОЛЮ, які не готувалися, не мріяли і не хотіли ставати ГЕРОЯМИ – ними робили їх НАЦІОНАЛЬНА ГІДНІСТЬ І ЧЕСТЬ.


Ревіли вихри дні і ночі,
Шаліла люто заметіль.
В яругах вили стада вовчі, –
Серця давив жорстокий біль.
Ми йшли голодні, з ніг валились,
Ордою ворог наступав.
Ми в ката ласки не просили,
В нас честь Батьківщини свята.
Не зломиш нас, жорстокий кате,
У наступ, друзі! На пробій!
Хай шлях прочистять нам гармати!
Вперед! Вперед! В завзятий бій!
Встелили шлях нам трупи ката,
Садист наново скаженів,
Скріпи серця, Вкраїно-мати!
Вперед! Вперед! До слави днів…
Вогнем дихнули наші дула –
Вперед! За волю! Рідний край!

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.