«Тайни тисячоліття – в Софії стрункій,
Що поблідла, але ще ясніше, ще вище
Вироста, як молитва, в блакить»
Євген Маланюк
Просвітницька розповідь про важливий осередок не тільки релігійного, але і культурного, політичного, історичного життя українського народу – Катедри Святої Софії в Києві.
Можна було б цілими томами розповідати про те, як переходила від сторіччя до сторіччя із покоління в покоління ідея Святої Софії, емблема національної культури, духовності, як формувалася, закорінювалася вона в українській свідомості.
Багато десятиріч тому відомий український історик Миколай Закревський писав, що «кияни мають велику перевагу перед своїми співвітчизниками, адже, на київському терені збереглися священні здобутки давнини, подібних яким немає у всій росії. І серед тих свідків минулого центральне місце посідає Свята Софія Київська».
У кожного народу є свої національні святині. Для України – то Свята Софія Київська, котра втілила в собі тисячолітню історію нашої держави, синтезувала релігійні, суспільно-політичні, естетичні почування народу. Собор народжений добою християнізації Руси. На світовій арені Свята Софія маніфестувала нову християнську Русь-Україну.
Історія Української Держави увібрала в себе життєві надбання багатьох поколінь. Її витоки у величній добі Володимира Святого, котрий звів свою Державу на непохитному фундаменті християнської віри. Про те свідчить напис над головним Вівтарем Святої Софії Київської, де велично постає Богоматір Оранта – символ вічного Києва: «Бог серед нього – нехай не хитається. Бог поможе йому, коли ранок настане». Київська Оранта дістала в народі ім’я Непорушної Стіни, яка своєю молитвою охороняє киян.
Стіни Святої Софії були свідками кривавої боротьби 1015-1019 р.р. До Києва вкотре підступили печеніги. Князь Ярослав спішно зібрав велику дружину, вивів військо з Києва на поле. Почалася люта битва, що завершилася перемогою киян. Тією битвою закінчилося 120-літня війна руських князів з печенізькою ордою. На знак перемоги князь Ярослав збудував Собор Софії – Премудрості Божої. Деякі вчені, дослідники вважають, що найбільш сприятлива ситуація для заснування Святої Софії Київської склалася в другій половині правління князя Володимира Великого , тобто, на зламі правлінь Володимира і Ярослава.
Ще в княжі часи кияни вважали Святу Софію незвичайною спорудою «Церква дивна і славна на всі навколишні країни, іншої такої не знайдеться на всій півночі земній від сходу до заходу», – написав в ХІ ст. Митрополит Київський Іларіон.
Понад 1000 років Київ має славу Єрусалима землі Руської і осереддям його святості завжди сприймалася Свята Софія. Впродовж віків людина отримувала тут вищу радість, відчуття близькості Господа Бога. Святиня втілила в собі велич, силу, багатство Держави Ярослава Мудрого. Собор був головним митрополичим Храмом княжої України- Руси.
Багатими прикрасами оздоблював князь Ярослав свою стольну катедру-митрополію. «Князь прикрасив її золотом і сріблом, і дорогими каменями, і не було їй рівної по всіх довколишніх окраїнах» (літопис). Крім прикрашення святині золотом, сріблом, дорогоцінними іконами, князь Ярослав заснував у ній бібліотеку, багато книг написав сам.
Можна сміливо припустити, що в ній було зібрано все, що на ту пору могло зачарувати пишнотою, красою, показуючи високий рівень майстерності давніх художників.
Мармур, різьблені кам’яні плити, настінне малярство, мерехтлива мозаїчна підлога, коштовні мозаїки. Мозаїка вкривала 640 кв. м стін і склепінь. На теперішній час залишилося 260 кв. м тисячолітньої мозаїки. Митців вражають відтінки смальти – кольорових скляних кубиків, з яких викладали мозаїчні зображення. Софійські мозаїки нараховують 177 відтінків! Для прикладу: – 34 зелених тонів, жовтий має – 23, коричневий – 25, золотий – 25, срібний – 9.
Величний храм Святої Софії в Києві був катедрою митрополитів всієї України- Руси. В ній відбувалися висвячення на вищі ієрархічні ступені. З року 1051 відправляв Служби Божі Митрополит Іларіон. Проводилися церковні церемонії при вступі українських князів на великокняжий престол. Перед Вівтарем Святині молитовно схиляли коліна Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Богдан Хмельницький. Відправляв Служби Божі Митрополит київський Петро Могила.
На Софійській площі, а також у дворі катедри впродовж її багатовікового існування відбувалися численні величні народні і церковні урочистості.
Перед катедрою Святої Софії була влаштована всім духовенством і народом урочиста зустріч гетьмана Богдана Хмельницького (1648 р.) , що прибув до Києва з козацтвом після переможного походу.
В роки визвольних змагань перед Святинею, 22.01.1918 р., Четвертим Універсалом Української Центральної Ради проголошено об’єднання українських земель в єдину Соборну Українську Державу.
Давня катедра Святої Софії не збереглася до нашого часу в її первісному вигляді. За час свого існування святиня була свідком подій з історії українського народу. Від численних військових нападів храм Святої Софії зазнав чимало грабунків, руйнувань. Великі багатства Київської Держави, велич і розкіш її святинь, привертали увагу різних грабіжників.
Історія Святої Софії за московсько-комуністичного панування була не менш драматичною, ніж за монголо-татарського ярма. Справжню історію боротьби за Святу Софію розкривають спомини, публікації очевидців і учасників подій, яким пощастило вирватися з-поза залізної завіси.
«Та настали інші часи, радянські. Комуністи перемістили столицю Радянської України з Харкова до Києва, задумали перебудувати старовинний центр, висадили в повітря Михайлівський Золотоверхий монастир, запланували зруйнувати і Святу Софію. Проте, знайшовся героїчний чоловік, який зумів захистити святиню. Ним був дослідник Софійського Собору Микола Макаренко. Київські перекази говорять, що вченому вдалося звернутися до уряду Франції, а вже той, нібито від себе, попросив радянську державу не руйнувати Святу Софію, тому що в ній поховано Ярослава Мудрого – батька Анни Ярославни, королеви Франції …» (Мензатюк Зірка).
Ще раз загроза знищення нависла над святинею під час Другої Світової Війни, коли радянські війська відступали з Києва.
«Софію теж мали висадити в повітря восени 41-го. В’їхала на подвір’я вантажівка з вибухівкою, військовий питав уже «де підвали». Врятував собор архітектор Олекса Повстенко, що був тоді директором музею-заповідника, а пізніше перебудував Капітолій у Вашингтоні». (Олесь Гончар).
Саме Олексі Повстенкові маємо завдячувати те, що Софію Київську не спіткала доля Успенського собору Києво-Печерської Лаври, який не допустив вчинити той злочин, переконавши патріота у військовій шинелі (що мав замінувати Собор) машину з вибуховими речовинами повернути назад.» (Спогади Леонтія Форостівського).
Діяльність Софійського заповідника набула світового визнання: 1987 р. Міжнародне журі Гамбурзького фонду присудило заповіднику Європейську Золоту медаль за збереження історичних пам’яток, а 1994 р. Указом Президента України йому надано статус Національного закладу культури.
«Свята Софія зберігає в собі чимало таємниць, що стосується земних справ, подій національної історії. В нинішній час, вона закликає нас до єднання, а не до ворожнечі, дає нам можливість пізнати, якими були наші предки і якими ми мусимо бути. Для того вона збережена Богом і людьми. А ще, Свята Софія поєднала в собі три категорії часу – минуле, нинішнє, майбутнє і втілила вічне. Через неї минуле продовжується в майбутньому, а тому ми збагачуємося великими здобутками давнини і звершуємо майбутнє.» (Наталя Нікітенко).
«Колись усім об’явиться, як чудо,
Істота кожної з земних річей.
Настане день … світ спалахне, й полуда
Тобі спаде з засліплених очей.
В священнім жасі, дивно, дивно скам’янілий,
Немов хто в вічність відчинив вікно, –
Побачиш ти у млі нестерпно білій
Все, все таким, як справді є воно:
Хрестом прорізавши завісу дима,
В красі, яку ніщо не сокрушить,
Свята Софія, ясна й нерушима,
Росте легендою в блакить.
Юрій Клен «Софія»