14 листопада виповнюється 110 років з дня народження Андрія Самійловича Малишка – українського поета, перекладача, літературного критика. Народився майбутній поет в 1912 р. в Обухові Київської області. Сім’я Самійла Малишка, була великою: батько з матір’ю, бабуся і одинадцятеро дітей.
З самого дитинства він виніс незрадливу любов до рідної землі та матері, до рідної пісні та слова. Жилося родині Самійла Малишка важко: землі було дві десятини, а сім’я чималенька, тож доводилося господареві і шевцювати, і на заробітки в Таврію ходити. Малий Андрій пособляв чим міг – то ходив заможнішим по господарству допомагати, то грав на весіллях на гармонії, бо мав талант до музики. Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано.
У 1927 р., закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи, однак уже тоді у юнаковій душі жив потяг до прекрасного, до пісні, до поезії. Дізнавшись про додатковий набір в Інститут народної освіти, майбутній поет вирішив здати екзамени. На диво, здав їх успішно, після чого його зарахували на літературний факультет, де Андрій потрапив під опіку Максима Рильського, який викладав та вів літературну студію. У 1930 р. юнак надрукував перші вірші. По закінченні інституту в 1932 році разом з молодою дружиною їде на вчителювання до Овруча, на Житомирщині, прикордонного на той час містечка. Малишко був уродженим педагогом – практично жив у школі, розділяв з напівголодними дітьми страшних голодоморних років мізерний, кислий від страдницької селянської праці шматок хліба. Він прекрасно розумів високе призначення вчителя.
Дуже швидко Малишко пересів із учительського столу за стіл директора школи. Омріяна вчительська праця триватиме лише рік – її перервуть страшні наклепницькі доноси, які посипалися на молодого педагога і уже відомого поета з боку заздрісників таланту. Ще одну причину доносів письменник озвучить найближчим друзям аж перед смертю – це відмова молодого директора школи очолити так звані “червоні бригади”, мета діяльності яких – експропріація зерна у селян. Як колишній селянин, він прекрасно розумів наслідки вилучення зерна в неврожайний рік. І тому, не бажаючи брати участь у нищенні українського селянства, їде до Харкова, де повністю зануриться у творчість, і до вчительської праці вже ніколи не повернеться.
Буремні небезпечні тридцяті не зламали тверду селянську натуру поета, навпаки, прагнення збагнути своїм розумом усе, що діється навколо, виховало у Малишка незалежність думки, впевненість у своїх переконаннях, котрі не раз демонструватиме у найкритичніші моменти свого життя і своєї країни.
У 1934–1935 роках служив в армії, після демобілізації переїхав до Харкова, де працював журналістом.
Його поезія наповнюється новою палітрою почуттів, потужними вибуховими емоціями. Воєнна лірика Малишка вражає масштабом відтворення людських трагедій, з одного боку, а з іншого – потужним гуманістичним звучанням. Ним було опубліковано кілька збірок “До бою вставайте!” (1941), “Україно моя” (1942), “Слово о полку” (1943), “Битва” (1943), “Полонянка” (1944), “Ярославна” (1946).
Новий етап у творчості поета починається із середини 50-х років, коли він складає чудові пісні. Саме в цей час Малишко віднаходить свою власну поетичну стежку – піснетворчу, яка принесе йому справжню народну славу. Ідейно‐естетичний світ ліричної пісні освоював усе життя, пізнаючи його закони. Найяскравішим виявом входження митця у світ ліричної пісні стала “Пісня про рушник”, яка облетіла всю планету, зазвучала різними мовами народів світу.
Ця пісня розкрилена прекрасною музикою Платона Майбороди, стала надбанням усієї співочої України. ЇЇ ми, українці, називаємо народною! Чи не це є найвищим визнанням генія?!
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов…
І варто пам’ятати, що Андрій Малишко понад усе любив Україну і українців, бо ж заповіт залишив по собі: «Щоб Україні була свобода!!!».
Протягом 1961р. – 1970p. вийшли збірки “Листи на світанні”, “Віщий голос”, “Прозорість”, “Дорога під яворами”, “Рута”, “Синій літопис”, “Серпень душі моєї”. За збірку “Далекі орбіти” 1964р. поет отримав Шевченківську премію.
Останнім твором поета, написаним у лікарні за вісім днів до його смерті, була славнозвісна “Стежина” (“Чому, сказати, й сам не знаю…”), в якій він роздумує над людським життям… 17 лютого 1970р. Андрій Малишко помер.
За все своє життя поет видав аж 40 збірок. А скільки задумів не здійснено, скільки мріялось — знають тільки його друзі та чернетки рукописів. В українську літературу він увійшов як поет-пісняр, якому були притаманні рідкісне поетичне обдарування, палка уява і глибоко народне розуміння краси й добра.
Рекомендуємо до перегляду https://www.youtube.com/watch?v=ZndyKv3sO9U
