Інтелектуал, який формував модерну українську історіографію й відстоював право України на власну державну традицію та наукову школу.
Народжений 2 березня 1876 року в родині греко-католицького священника, Мирон Кордуба здобув ґрунтовну освіту та рано визначився зі своїм покликанням — досліджувати минуле України на основі критичного аналізу джерел.
Він працював у різних наукових осередках, активно друкувався, виступав із публіцистичними статтями, популяризував історичні знання серед широкого загалу. У своїх працях приділяв особливу увагу історії українських земель у європейському контексті, проблемам державності, історичній географії.
Філолог за освітою, зблизився з Михайлом Грушевським, який став для нього не лише наставником, а й другом.
Захистив у Відні дисертацію. Увійшов до українського товариства «Січ» і став його президентом.
У 1909 році в Чернівцях познайомився з тогочасною українською елітою: Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, Осипом Маковеєм… Там він заснував Українське історичне товариство, став членом НТШ.
Рецензував праці Івана Франка, друкував власні дослідження з топоніміки, етнографії та історії Буковини.
Після румунської окупації Буковини влада почала депортувати галичан. Кордуба з родиною переїхав до Львова. Був співзасновником і деканом філософського факультету Українського таємного університету у Львові.
У післявоєнний період радянська влада почала активно критикувати наукову спадщину Михайла Грушевського та його історичну концепцію. Від учнів та послідовників школи Грушевського вимагали зректися та засудити свого вчителя.
Мирон Кордуба відмовився це робити, навпаки, виголосив доповідь «М. Грушевський як дослідник княжої доби в історії України». Він характеризував свого вчителя як великого історика, наголошуючи, що кожна цивілізована нація була б гордою, маючи такого вченого.
Мирона Кордубу звинуватили в тому, що він не хоче порвати з націоналістичними концепціями і покаятися.
“Пам’ятаю, що в коридорі стояли готові мішки з валянками і фуфайками, а також необхідний резерв харчів, — писав у спогадах про діда Борис Білинський. — Все було готове до депортації. Непевність у майбутньому, цькування на роботі, усвідомлення того, що таких відважних вчинків радянська влада не прощає – все це привело до логічного кінця. 30 квітня 1947 р. на робочому місці в бібліотеці ім. В. Стефаника у нього стався інсульт”.
2 травня 1947-го Мирон Кордуба помер, похований на Личаківському кладовищі.
Його наукова спадщина — це не лише ґрунтовні дослідження й бібліографічні праці, а й приклад відповідального служіння українській культурі. Попри складні історичні обставини, війни й політичні зміни, Мирон Кордуба залишався вірним науці та Україні.
Залишив понад 500 наукових праць, виданих не лише в Україні, а й у Польщі, Франції, Німеччині. Один з найбільших істориків Східної і Центральної Європи.
Сьогодні, згадуючи Мирона Кордубу, ми вшановуємо не лише вченого, а й подвижника української історичної думки, який своєю працею утверджував інтелектуальні підвалини нашої державності.