НАМ – «80»
(до ювілею Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівського обласного центру народної творчості і культурно-освітньої роботи»)
Серед розмаїття вулиць, вуличок і провулків центральної частини старого Львова є одна, яка по-особливому манить численних туристів, гостей і мешканців міста. Ошатна привабливість, компактне облаштування, що із невмовкаючим гамором затишних кафе, ресторанів і найрізноманітніших гастрономічних крапок, над якими з раннього-ранку до пізнього вечора звучить музика, сміх, жарти, вигуки і оклики, усе, що ця завжди людна вулиця здатна нести для кожного, хто мандрує нею, водночас наповнюючи духом радощів, веселощів, безупинним плином життя увесь довколишній простір львівського середмістя. Увесь цей щоденний вир нестримного руху вулиці завжди потопає у п’янкому ароматі невід’ємного символу Львова – його запашної кави, в якому кожен здатен відшукати для себе відтінки млосних спогадів юності, романтики, незабутнього кохання.
Так, йдеться про одну із найкоротших, проте чи не найцікавішу за історією вулицю, що з 1989 року прибрала собі світле ім’я видатного українського режисера та культурно-мистецького діяча Леся Курбаса.
Отож, кожен, кому доведеться опинитися посеред цієї вулиці, неодмінно зупинить свій погляд на одній із найпривабливіших будівель, що під номером 3, у якій сьогодні містяться дві знані у місті установи – Львівський обласний центр народної творчості і культурно-освітньої роботи та Львівський молодіжний театр імені Леся Курбаса.
Нетипова геометрія вікон, просторий балкон, що своєю масою доладно виступає із другого поверху будинку, химерні маски добра і зла, скульптурні образи міфічних істот, драматичний погляд яких скерований у неозорий простір неба, вдало поєднуються із готичним рельєфом даху будівлі, гармонійно вкритого знаменитою на увесь світ червоною австрійською черепицею. Усе це завжди магічно застановляє на собі погляд та увагу перехожих і надзвичайно приваблює.
Та це й не дивно. Адже від початку своєї історії цей будинок був споруджений за задумом відомих львівських архітекторів Зигмунта Федорського та Станіслава Мацудзінського як елітарний ігорно-розважальний комплекс – театр-вар’єте «Казино де Парі». Отож, лишень переступаємо поріг цього дивовижного будинку, одразу ж потрапляємо у простору, проте доволі компактну театральну залу, в якій наш погляд неодмінно зупиниться на панелях стін, обкладених темно-зеленими смарагдовими плитами, а портали балконів ряснітимуть позолоченими барельєфами та ліпниною, які при тьмяному сяйві розкішної центральної люстри та десятків канделябрів і бра наповнюють простір зали незабутнім відчуттям ретро-епохи, яку у Львові можна відчути переважно у малознаних місцинах.
Відомо, що в партері зали колись знаходився ресторан, а на сцені часто виступали відомі й не вельми знані артисти, на котрих було покладено прозаїчне завдання, – розважати відвідувачів казино.
П’ять поверхів будівлі, на яких містилися кімнати для гри в покер, рулетку тощо, з’єднувалися ліфтом. А підвальні приміщення, ходи і виходи яких дозволяли будь-кому із відвідувачів, за певних несприятливих ситуацій, непомітно для небажаного ока залишити будинок, і, за бажанням, опинитися з протилежної до вже згадуваної вулиці Різницької (нині Северина Наливайка), що простяглася позаду будинку, що було доволі зручним для відпочинкових, потаємних, ділових, конспіративних, ба навіть інтимних зустрічей.
Утім, зосередимо увагу на одному із сьогоднішніх господарів цієї будівлі – Львівському обласному центрі народної творчості і культурно-освітньої роботи – установі, якій 20 грудня цього року виповнюється 80 років.
Саме так, 20 грудня 1939 року Постановою Ради Народних Комісарів УРСР, підписаною Головою Ради Л. Корнійцем і керуючим справами Ради О. Шинкарьовим «Про організацію театрів, музичних колективів, будинків народної творчості і театрально-музичних закладів у Львівській, Дрогобицькій, Волинській, Ровенській, Станіславській і Тернопільській областях», у Львові розпочав свою роботу попередник сучасного Центру – Львівський обласний будинок народної творчості і культурно-освітньої роботи.
Функціональним призначенням нового закладу культури мало стати забезпечення ідеологічного фронту радянської влади у сфері народної творчості і культурно-освітньої роботи, яка стрімкими темпами отримала розвиток на новоокупованих західних землях України шляхом нещадного закриття, передусім колись такого популярного в Галичині товариства «Просвіта», і відкриття на зміну сільським народним домам новітніх осередків культурницької (насамперед ідеологічної роботи), якими стали сільські клуби та міські будинки культури.
Зазначимо, що заснування нової культурницької установи – Львівського обласного будинку народної творчості – не стало чимось новим для галичан. Адже відомо, що ще з 1937 року передова й національно свідома українська інтелігенція гуртувалася задля активізації культурницького життя в краю, особливо на селі, з метою збереження національних вартостей та патріотичного духу населення. Згодом це угруповання отримало назву – Інститут народної творчості (ІНТ). Це було громадське об’єднання, що, по суті, стало продовженням яскравих традицій таких відомих культурно-мистецьких товариств Галичини, як «Просвіта», «Боян», «Торбан», «Бандурист», «Кобзар», «Лірник» та інших.
І хоча першим приміщенням, в якому розташувалися робочі кабінети новоствореної радянською владою установи (ОБНТ), стало спеціально облаштоване горище відомої центральної будівлі Львова – пасажу Міколяша (зруйнований під час Другої світової війни), то прихистком для творчих колективів, студій та художньо-декоративних майстерень Будинку творчості стали приміщення колишнього польського ремісничого та театрально-мистецького центру «Гвязда», що знаходився в будівлі, що по вулиці Францишканській 7 (нині В. Короленка 7).
Отож, серед розмаїття творчих колективів, відділів, майстерень, курсів, завданням яких було активізувати культурницьке життя з метою утвердження нової влади, ми знаходимо чимало прикладів того, з яким неймовірним розмахом взялися совіти до справи утвердження своєї ідеології засобами, формами і методами всеосяжного культурного впливу на населення краю.
Відомо, що саме у цьому будинку, що був відданий під юрисдикцію ОБНТ, розпочав роботу надзвичайно популярний серед львів’ян Театр естрадних мініатюр під керівництвом Зенона Тарнавського, що невдовзі отримав назву «Веселий Львів».
Утім, часу для повноцінного налагодження роботи Львівського обласного будинку народної творчості внаслідок початку Другої світової війни виявилося надто мало, позаяк уже в серпні 1941 року, як відомо, Львів на зміну радянській окупації потрапив під окупацію німецьких нацистів. Отож, за умов стрімкого розвитку нових історичних реалій робота нашвидкуруч створених совітами установ була зупинена, або ж цілковито паралізована.
Проте нескоримий дух найяскравіших представників галицької інтелігенції, навіть в умовах окупації, сприяв яскравому розвитку діяльності вже зміцнілого Інституту народної творчості і явив незабутні зразки відродження, збереження та реалізації неповторних заходів, завдяки яким цілі пласти творчого аматорського руху Львівщини, як і усього галицького краю, здобули дивовижних висот невпинного лету української визвольної ідеї та нескореності волелюбного духу українців. Адже саме після відступу радянських військ у Львові розпочав свою активну діяльність Український Центральний Комітет, так звана «Централя», очолюваний відомим культурно-освітнім та суспільно-громадським діячем Костем Панківським, котрий вже з перших днів чітко обстоював позиції утвердження усього українського, зокрема серед студентської молоді та культурно-мистецького життя Львова, а над усе, – в селах Галичини, в яких, на тверде переконання Панківського, містилася цілюща оаза української традиції та націєтворчої ідеї.
Отож, для реалізації своїх амбітних задумів Кость Панківський вбачав передусім активізацію роботи Інституту народної творчості як центру просвітництва, виховання та окультурення представниками передової української інтелігенції якнайширших верств населення. Перші кроки з реформування ІНТу вражають – інтенсивна організація при установі хорів, капели бандуристів, ансамблю мандоліністів, театру, творчої майстерні з виготовлення декорацій, сценічних костюмів, а разом із цим залучення до роботи Інституту кращих письменницьких сил краю для написання п’єс, сценаріїв, інсценівок літературних творів, а також композиторів, художників, декораторів. Здійснювалось також налагодження безперебійної роботи сценарно-літературного та нотного видавництва. Усе це стало справжнім вогнищем культури, мистецтва, народної творчості та просвітництва, навколо якого численно гуртувалася творча професійна та аматорська еліта Львівщини та її околиць. А колоритна постать очільника ІНТу – греко-католицького священника, отця Северина Сапруна – мужа державного штибу із авторитетною духовною та музичною освітою, отриманою ним під час навчання в Європі, стала символом переконливого поступу українського просвітницького та культурно-мистецького руху в Галичині у період з 1941 по 1944 роки.
Замислимося на мить – організація у 1942 році величавого хорового конкурсу, приуроченого до 100-річчя від дня народження фундатора української класичної музики Миколи Лисенка, в якому взяло участь понад 450 хорових колективів (!) з фінальним концертом його переможців, що відбувся в приміщенні Львівського театру опери та балету. З’їзд бандуристів Галичини, що був організований 1943 року у Львові. Організація тріумфального виступу у Львові, містах та містечках Галицького краю славетної Української капели бандуристів ім. Т. Г. Шевченка під керівництвом Григорія Китастого, у складі якої виступали щойно визволені від примусових робіт у німеччині українські бандуристи. Тоді, відвідавши один із концертів капели, митрополит Андрей Шептицький назвав ці заходи «променем світла для відродження української нації, що дає їй надію на майбутнє». Окрім цього, безперервна робота курсів, студій, гуртків, організація локальних фестин, оглядів та творчих змагань, важливість яких й до сьогодні важко переоцінити.
Усе це стало неоціненним здобутком, який легендарний ІНТ передав у спадок реанімованому Львівському обласному будинку народної творчості, який у серпні 1944 року, після новітнього встановлення радянської влади знову розгорнув свою роботу на Львівщині.
Відомо, що вже у перші повоєнні місяці, у 1944 році, зусиллями спеціаліста з театрального жанру Антоніни Стешенко при Будинку був організований ляльковий театр, художній рівень якого невдовзі набув такого визнання, що 15 квітня 1946 року цьому колективу було надано статус державного (нині це відомий в Україні Львівський академічний театр ляльок).
На зламі 1940–1950-х років уславився Будинок народної творчості й багатьма творчими колективами, котрі у ньому працювали. Гучної популярності серед львів’ян та мешканців області здобули театр під керівництвом Селіванова та оркестр народних інструментів на чолі з керівником Білоусовим (імена, на жаль, не встановлено).
У 1948 році в приміщенні Будинку розпочала свої перші репетиції хорова капела під керівництвом хормейстера Львівського оперного театру Володимира Панасюка. Згодом, після арешту диригента, капелу очолив талановитий хоровий диригент Євген Вахняк, котрому вдалося вивести капелу до найвищого рівня хорового мистецтва та присвоєння їй найпрестижнішого звання – Заслуженої хорової капели УРСР (йдеться про відому нині Заслужену хорову капелу України «Боян» ім. Євгена Вахняка).
26 квітня 1977 року з метою посилення культурно-освітньої роботи серед населення Постановою Ради Міністрів УРСР № 239 та на підставі рішення Львівського виконкому обласної Ради народних депутатів від 5 червня 1979 року за № 258 Львівський обласний будинок народної творчості і культурно-освітньої роботи було реорганізовано у Львівський обласний науково-методичний центр народної творчості і культурно-освітньої роботи (ЛОНМЦ і КОР).
Новітня реформа передбачала зміцнення науково-методичних засад центрів шляхом введення до їхніх штатів спеціалістів вищого рівня, серед яких мали б обов’язково бути науковці та відомі фахівці в галузі просвітництва та аматорського мистецтва. Були внесені суттєві зміни й до структури Центру. Так, колишні спеціалісти-жанровики стали методистами, переформатованими у підпорядкування окремих відділів: «культурно-освітньої роботи» та «народної творчості», а задля подальшого розвитку наукових засад культурно-освітньої та культурно-аналітичної і дослідницької роботи у штатний розпис Центру було введено два додаткові відділи – «науково-методичної роботи» та «організаційно-методичної роботи».
Чергова реформа структури установи була проведена у 1992 році. У ній спеціальним розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації з Центру було знято статус «наукової установи» і повернуто вигляд, який відповідав реаліям часу. Відтоді установа отримала назву – Львівський державний обласний центр народної творчості і культурно-освітньої роботи. Щоправда, у 2010 році в її структуру, цього разу вже з ініціативи адміністрації, були внесені суттєві корективи. Відділ фольклору був об’єднаний з відділом народної творчості, а в структуру Центру було введено студію звукозапису. І наостанок, у 2016 році, у зв’язку із введенням в Україні нової редакції Закону «Про місцеве самоврядування», було змінено майновий статус установи. Відтоді Центр перейшов у підпорядкування Львівської обласної ради, а тому в його назву знову були внесені корективи, які діють і сьогодні. Отож, з 2016 року установа отримала сучасну назву – Комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівський обласний центр народної творчості і культурно-освітньої роботи».
Яскравою сторінкою в історії установи є робота обласного об’єднання самодіяльних композиторів, що діяло при Центрі з 70-х років аж до 1996 року, під очільництвом професійного композитора Олександра Калустьяна, а згодом і композиторів-аматорів Остапа Луківа та Ігоря Іванова. Зазначимо, що у різний час до Об’єднання входили такі легендарні постаті, як Володимир Івасюк, Ярослав Виджак, Богдан Пилат, Роман Жеплинський, Володимир Листопад, Сергій Петросян, Левко Калитин, Олесь Дяк, заслужений діяч мистецтв України Ростислав Демчишин, заслужені працівники культури України Марія Феньвіші, Михайло Баран та Євген Заставний, а також відомі поетки з Галичини – Ганна Канич, Євгенія Лещук та низка інших відомих митців краю.
Особливим пошанівком серед львів’ян користувалася робота обласного Театру народної творчості, що діяв при Центрі у 50–80-х роках. Щонеділі в приміщенні театральної зали установи публіка за символічну плату (5 копійок) мала змогу переглянути виставу, концерт, а чи будь-яке інше дійство у виконанні артистів-аматорів, котрі виключно задля цієї мети приїздили у Центр. Чимало років свого творчого життя віддав талановитий очільник та невтомний художній керівник Театру Олексій Щур.
Безумовно, вагомою цінністю будь-якої установи завжди були її висококваліфіковані працівники.
Саме тому у переддень славного ювілею Центру зі словами вдячності та душевної теплоти культосвітяни області згадують патріарха культосвітньої царини, заслуженого працівника культури України, багатолітнього завідувача відділу культурно-освітньої роботи, члена Національної спілки письменників України Володимира Квітневого, котрий віддав улюбленій справі понад п’ятдесят (!) років свого життя. Впродовж цих років він став незабутнім реформатором культосвітньої ниви, облагородивши її буяння новими формами роботи, методикою та арсеналом засобів, які й донині не втратили своєї значущості в роботі багатьох працівників культури.
Поруч із Володимиром Квітневим задля досягнення вагомих результатів у культурно-освітній галузі чимало років працювали (багато із них продовжують працювати) такі відомі на Львівщині фахівці, як провідні методисти з питань культурно-просвітницької роботи Марта Грицик, Наталія Ярка, Людмила Антончик, Богдан Федоришин, Володимир Рудницький (згодом багаторічний директор Львівського палацу естетичного виховання учнівської молоді, заслужений працівник культури України), Євгенія Каверіна, Майя Євсеєва, Михайло Которин, Марія Бакун, Ірина Підопригора, Орися Гавриш, Галина Стадницька, Людмила Бардачевська, Ольга Мартинюк, Сергій Ткаченко та інші.
Яскравою подією у популяризації творчих набутків міст і сіл Львівщини став на початку 90-х років щомісячний вихід на Львівському обласному телебаченні цілісного циклу телепрограм «Животоки», ініціатором створення яких була провідний методист Центру, а згодом відома львівська тележурналістка Леся Сидоренко. Тоді трансляцію кожної нової передачі область очікувала з нетерпінням, адже добре знані обличчя солістів, музикантів, танцюристів, як і творчих колективів, у кожному випуску «Животоків» набували загального визнання.
Гордістю установи став започаткований у січні 1993 року вихід першого серед Центрів України культурно-просвітницького вісника «Животоки». Редакторами видання у різні роки були: Надія Шклярська, Олена Катеринчук, Наталія Романів, Оксана Кунець, котрі у кожен випуск вісника вкладали часточку свого великого серця і душі, завдяки чому «Животоки» отримали всенародне визнання працівників культури області, а згодом й України. Вже з перших номерів видання здобуло неймовірну популярність. У кожному сільському, районному та міському народному домі області вісник став своєрідним методичним посібником, на сторінках якого кожен міг знайти відповіді на найскладніші запитання щодо організації найрізноманітніших культурно-освітніх заходів, мати змогу поповнити репертуар творчих колективів, отож, завжди мати фахову трибуну, з якої засобами друкованого слова повсякчас звучала така потрібна думка, порада та настанова.
Не може не пишатися сьогодні установа тим, що в її стінах під керівництвом провідного методиста з образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва Михайла Бондара функціонує об’єднання майстрів народної творчості, яке налічує сьогодні близько трьохсот імен (!), кожне з яких своїм непересічним талантом віддано служить розвитку та популяризації досягнень народної художньої культури.
Немалої слави зажив і відомий Інститут хореографічного мистецтва, який розпочав роботу при Центрі у 1994 році і досягнув своєї головної, можливо, у чомусь навіть амбітної мети, – підвищення кваліфікації хореографів-керівників та окремих танцюристів за спеціальностями «народна хореографія» та «бальна хореографія». На урочистому засіданні з нагоди відкриття Інституту присутні одностайно обрали почесним ректором новоствореного навчального підрозділу Центру відомого українського хореографа Ярослава Чуперчука. Ректори Інституту – Валерій Мовчан, Анатолій Кривко, Олександра Мовчан, а також куратори спеціалізації «бальна хореографія» Тарас Шіт та Ірена Бусь сьогодні можуть пишатися тим, що сотні випускників, які отримали підготовчу освіту в Інституті, гідно продовжують роботу у царині хореографічного мистецтва як в Україні, так і за її межами.
Помітним набутком новітньої історії Центру стала організація у 2010 році при установі студії звукозапису, яку очолив знаний фахівець, музикант Іван Огар.
Саме завдяки студії стала можливою аудіофіксація на високоякісній апаратурі нетлінних зразків фольклору, вокально-хорового, музично-інструментального виконавства, яке у середовищі аматорів області й досі дивує навіть почесних і шанованих в країні дослідників народної творчості.
Сьогодні, у час буремного розвитку новітніх практик у культурному житті суспільства, відділ культурно-освітньої роботи Центру під очільництвом Софії Пшемінської активно впроваджує у практику сучасні форми клубної роботи, що знайшло своє відображення в проєкті «Інноваційні форми роботи закладів культури». Розроблена завідувачкою та підпорядкованими їй методистами сучасна концепція, що базується на нових формах, методах та засобах культурно-просвітницької роботи, відповідає вимогам часу та знайшла небайдуже схвалення на презентаціях та обговореннях у закладах культури районів, міст та об’єднаних територіальних громад як Львівщини, так і багатьох інших областей.
Високу і схвальну оцінку роботи Центр отримав від учасників Всеукраїнської наради директорів обласних центрів, що проходила на базі Львівського центру народної творчості і культурно-освітньої роботи під егідою Міністерства культури України у 2017 році, а також міжобласних семінарів працівників культури, що відбувалися на базі Львівського Центру щорічно з 2011 по 2019 роки. За цей період культпрацівники Рівненської, Івано-Франківської, Закарпатської, Волинської, Тернопільської, Хмельницької, Чернівецької, Одеської областей мали змогу порадіти разом із львів’янами яскравим здобуткам та налагодженому механізму безупинної роботи наших закладів культури, перейняти величезний досвід, яким Львівщина заслужено пишається.
До усього цього розмаїття, в якому й донині барвисто звиваються пісня, музика, танець, слово, невідступно додається й неповторна палітра незліченних виставок майстрів народної творчості, яких сьогодні при Центрі налічується більш ніж триста, і кожен з яких у своєму жанрі є справжнім академіком, вартість знань і умінь котрих – неоціненна.
Згадаймо й те, як «справжнім феєрверком народних талантів» були названі найавторитетнішим всеукраїнським журі творчі звіти Львівщини, що відбувалися в 1999, 2001 та 2009 роках на одній із найпрестижніших сцен нашої держави – Національному палаці мистецтв «Україна», що у Києві. І не дарма, адже у програмах цих звітів велично була представлена творчість кращих аматорських колективів області.
Сьогодні неможливо уявити Центру без затишних кабінетів, світлої й просторої актової зали, впорядкованих підсобних та технічних приміщень. У цьому чимала заслуга заступників директора з господарської частини – Парасковії Коваленко, Петра Юрківа, Володимира Ніконова, Богдана Дуляби.
Бухгалтерія, очолювана головним бухгалтером Соломією Малиць, справно працює в умовах сучасних фінансових реалій і готова до будь-яких, навіть найнеочікуваніших, викликів щодо забезпечення повноцінної й якісної роботи установи.
Багатолітня ж праця Ірини Кравець на посаді секретаря та Наталії Катеринчук на посаді оператора множильної техніки для багатьох є зразком відданості роботі, удосконаленню її якості та здобутків.
Адміністрація та працівники Центру завдячують також водіям установи, в особі яких безаварійний, безперебійний і фаховий автомобільний режим пересування практично жодного разу не зазнавав щонайменшого збою. Роман Савчук, Василь Коваленко, Валерій Ільяшов, Петро Гришко, Кирило Терещенко, інколи у найскладніших дорожніх умовах, незалежно від погодних та сезонних реалій, виявляли себе справжніми фахівцями своєї справи, сповнені усвідомлення, що в їхніх руках завжди знаходиться не лише кермо автомобіля, а й людське життя.
Якщо ж до цього додати, що на період 1976 року в області було лише дев’ять колективів, що мали почесне звання «народний» («зразковий»), то вже на початку 1992 року їхня кількість зросла до 93.
Сьогодні область пишається тим, що в її аматорському арсеналі налічується 382 «народних» і 48 «зразкових» (усього 430) колективів, які з честю несуть знамено аматорської культури у розвій завтрашнього дня, що, без сумніву, постане над Україною символом невмирущості її народу й нетлінності таланту, що вже віддавна став запорукою історичного збереження українців.
І буде так віднині й довіку. Допоки над Україною в замріяних серпанках сходитиме сонце, а у загравах надвечір’я звучатиме її дзвінка і знана в усьому світі пісня. Буде так доти, доки у самому серці нашої великої європейської держави працюватимуть Центри, величава назва яких гідна лункого многоліття, якому ще нікому не вдалося віднайти ні початку, ані кінця.