Йому аплодували міланська “Ла Скала” та Нью-Йоркський “Метрополітен-опера”. Від Італії до Канади, від США та Японії до Австралії – практично всюди є шанувальники його таланту і виконавської майстерності. А проте далеко не всі знають, що “український соловейко”, визнаний свого часу одним з найкращих тенорів світу, мав не так вже й багато шансів досягти вершин співочого мистецтва.
Народився він на Донеччині 25 вересня 1932 року у родині простого шахтаря. Музика для Анатолія була незмінним супутником життя. Унікальним тембром голосу вирізнявся його батько (шахтар із дідів-прадідів) – у нього був драматичний тенор. Проте коли хлопець поділився з ним мріями про кар’єру співака, голова родини сказав: “Спершу оволодій професією, а потім співай”. Анатолій Солов’яненко став студентом Донецького політехнічного інституту, а улюбленою справою займався в художній самодіяльності.
Після одного з таких студентських концертів 18-річний юнак й отримав запрошення навчатися професійного співу в провідного соліста Донецького театру опери та балету Олександра Коробейченка. “Із тебе може щось вийти, але це коштуватиме величезної праці”, – сказав майстер, почувши спів Анатолія.
Їх тандем був унікальним. Солов’яненко співав партію Герцога в костюмах, які власноруч пошив його вчитель. А ще – все життя зберігав зошит із назвою “Що потрібно знати для хорошого співу”, в який вносив нотатки після кожного уроку в майстра. За десять років – з 1952 по 1962-й – у славетного педагога Анатолій отримав рівно тисячу(!) уроків.
Десять років наполегливих занять стали прологом до сенсації, яку здійснив співак у 1962 році на огляді народних талантів у Києві. Компетентне жюрі, до якого входили видатні українські співаки, затамувавши подих, слухало виступ молодого гірського інженера. Він упевнено і професійно виконав твори зі світового тенорового репертуару – арію Радамеса з “Аїди” Дж.Верді і аріозо Каніо з опери Леонкавалло “Блазні”, підкоривши присутніх манерою виконання і голосом, незрівнянною легкістю верхніх нот.
Власне тоді його голос почув директор Київського оперного Віктор Гонтар. І наступного ж дня запропонував молодому виконавцеві спробувати заспівати в опері разом із симфонічним оркестром. Того ж вечора Солов’яненко став стажером Київського театру.
Солов’яненко рік стажувався в Італії, тому не визубрював тексти партій, а досконало знав італійську мову. Казав: “Щоб не забути мову, якщо немає щоденного спілкування, нею треба займатися постійно”. Тому зарядка, тренаж голосу й читання італійської періодики та літератури були його щоденними заняттями.
Співак був удостоєний звання заслуженого артиста УРСР, а через вісім років він вже – народний артист СРСР.
Солов’яненко став першим радянським тенором, що отримав запрошення співати в провідному театрі США. Американці його запрошували і на наступні сезони, але не судилося: почалися афганські події, розірвалися культурні й економічні відносини між СРСР та США.
Уже будучи з високими званнями, Анатолій закінчив Київську консерваторію.
Анатолій Солов’яненко ніколи не був членом комуністичної партії і жодного разу не заспівав жодної комуністичної пісні. Та все ж став народним артистом СРСР і лауреатом Ленінської премії. У 1980-му році її присудили тільки двом безпартійним – Анатолію Солов’яненку і Аркадію Райкіну. А співак передав її до Фонду миру. “Всю до копійки передав до Фонду миру. 10 тисяч рублів – величезні гроші, але тато пережив війну, коли їх сім’ю вивозили в евакуацію. Була дуже холодна, студена зима, застудився, захворів, а потім дорогою помер його брат. І батько вирішив: “Хочу, щоб мої діти жили в мирі, бо нічого страшнішого за війну не бачив”, – розповів його молодший син, Анатолій Анатолійович в інтерв’ю bulvar.
“Я раб свого голосу”, – час від часу повторював співак. “Чому я так часто співаю безплатно або за мізерну платню? Тому що знаю: на мої концерти приходять прості люди, які неспроможні заплатити за квиток багато, у них немає таких грошей, але вони люблять це мистецтво, і, гадаю, завдячуючи їм, воно житиме”.
Солов’яненко співав і на стадіонах, передусім про зоряні українські ночі, але його слухали, затамувавши подих – ніхто не наважувався підспівувати великому артистові.
Якось, через 28 років після прем’єри в Київському театрі опери та балету, Анатолія Борисовича викликали в дирекцію і після тієї бесіди Солов’яненко написав заяву про звільнення. “За два дні до вистави “Лючія ді Ламмермур” його просили заспівати у ній партію, розповідала дружина Солов’яненка. – Анатолій попросив афішу зі своїм іменем: “Хочу, щоб зал був повний. У порожньому співати не звик”. В афіші йому відмовили. “Тоді не співатиму”. “І не треба, у нас немає зайвих грошей”, – відповіли. Так його й звільнили з театру.
“Вимушене звільнення Анатолія з Опери було для нього дуже болісним, – згадує вдова співака. – Від тієї травми чоловік так i не оговтався. Артист, який своєю творчістю прославив Україну, виявився не потрібен рідному театру. А він же заради київської сцени пожертвував заманливими пропозиціями із різних театрів, не емігрував за кордон, хоча йому обіцяли фантастичні гонорари”. “Напевно, він любив свою батьківщину більше, ніж вона любила його. Ми могли виїхати і в Італію, прекрасно заробляти, там виходили диски Солов’яненка. Але чоловік казав, що його серце назавжди віддане Україні. Розумієте, корінням він був тут”.
Те, що після звільнення з Опери Анатолій Борисович не впав у депресію, багато в чому заслуга керівництва Національної філармонії України. “Адже відлучити артиста від сцени – все одно, що перекрити кисень людині, – каже вдова. – Чоловік зізнавався, що іноді, прямуючи на концерт у філармонію, йшов далі, і тільки пройшовши квартал, розумів, що ноги несуть в Оперу. (Він не любив, щоб його возили в автомобілі, вважав за краще пройтися, налаштовуючись на виступ). І його сольні програми завжди проходили з аншлагами. Тому, коли раптово чоловік помер, ми із синами вирішили, що саме в Колонному залі ім. Лисенка відбудеться прощання з Анатолієм Борисовичем”.
Анатолій Солов’яненко помер 29 липня 1999 року, не доживши двох місяців до свого 67-річчя. Його поховали в Козині, недалеко від заміського будинку співака.
Героєм України його визнали лише через 9 років по смерті.
Утім, театральна династія Солов’яненків продовжується. На афішах Національної опери України написано: “Анатолій Солов’яненко-молодший – головний режисер”.
На честь Солов’яненка у десяти містах України вулиці названі його ім’ям: у рідному Донецьку та містах Слов’янську, Краматорську, Покровську, Лимані на Донеччині, Білій Церкві та смт Козин на Київщині, у Каховці на Херсонщині й у м. Костопіль Рівненської області, а також у Світловодську Кіровоградської області.
Постать Анатолія Солов’яненка унікальна. Він чимало зробив для піднесення іміджу української музичної культури у світі. Це був істинний лідер свого часу. Співак унікального природного обдарування, яке використовував для того, аби прославляти у світі перш за все українське мистецтво.
Людина живе доти, допоки про неї пам’ятають. Анатолій Борисович живе і житиме в наших серцях. Його любов до України квітне в його піснях, надихає нас і допомагає світові зрозуміти всю красу рідної України, талант і нездоланну силу її волелюбного співучого народу.
Рекомендуємо переглянути художній фільм про Анатолія Солов’яненка «Прелюдія долі».
Сценарій “Лицар солов’їної пісні”
http://cnt-lviv.com/%d1%81%d1%86%d0%b5%d0%bd%d0%b0%d1%80%d1%96%d1%97/