#Надія_Світлична – активна учасниця руху шістдесятників, правозахисниця, публіцистка, мемуаристка, філологиня народилася на Луганщині 8 листопада 1936 року в селі Половинкине Старобільського району.
Батько Світличний Олексій Павлович (1910 – 1955), мати Меланія Іллівна, з дому Твердохліб (1910 – 1994).
Перші шість класів Надія Світлична вчилася у сільській школі. Відразу пішла в другий клас, бо ще зовсім малою навчилася писати й читати за старшими братом і сестрою і вже писала батькові на фронт листи. Потім пішла до Старобільської середньої школи №1. То була єдина українська школа в районі.
Після закінчення школи поїхала до Харкова. 1953 року вступила до Харківського університету на філологічний факультет, на українську філологію. Брат закінчив той самий філологічний факультет 1952 року, на той час він уже був у Києві, а сестра вчилася в сільськогосподарському інституті. Так що Надія поїхала до сестри і жила з нею разом поки не отримала місце в гуртожитку. На філологічному факультеті вчилася до 1958 року. Працювала за призначенням у селищі Антрацит на Донеччині, у школі робітничої молоді спершу вчителем, через півроку – завучем, ще через рік – директором тієї школи.
Згодом Надія переїхала до брата Івана і жила разом з ним і його дружиною Леонідою в маленькій київській однокімнатній квартирці. Саме тут розпочався її найважливіший життєвий університет під опікою брата Івана. Братове оточення було надзвичайне, просто рідкісне на той час. Були такі “суботи Світличного”, де збирався гурт людей, які посвятилися Україні – Іван Світличний, Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ірина Жиленко та інші. Душею цього гурту був Іван Світличний. І серед них тендітні й молоді Алла Горська і Надія Світлична. Під повсякчасним тиском русифікації і нищення, вони вирішили створити Клуб творчої молоді, розповсюджувати “самвидав”. Саме за ці “ідеї всього прекрасного і справедливого” у 1965 році Іван Світличний, уже відомий науковець, критик, редактор, залишився без праці. 30 серпня 1965 року його заарештували і ув’язнили. Через вісім місяців звільнили, однак працювати за фахом не вдавалося, і переслідування не припинялися. А у ніч з 12 на 13 січня Івана Світличного заарештували вдруге за антирадянську аґітацію і пропаґанду й засудили на сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання.
У травні 1972 року тридцятип’ятилітню Надію майже щодня викликали на допити у КДБ. Вранці вона відводила до дитячого садочка дворічного сина Ярему, йшла на допит, а увечері забирала його. Забравши, дзвонила мамі, що все гаразд. На випадок арешту була домовленість і заява, що дитиною заопікується мати і братова дружина Леоніда. 18 травня дзвінка не було… Чотири роки Мордовських таборів для Надії і зникнення малого Яреми, якого відправили у Ворзельський сиротинець поблизу Києва. Леоніда Світлична довго розшукувала дитину. Лише через десять днів хворого наляканого Ярему віддали родичам – Леоніді і Меланії Іллівні, мамі Надії.
Повернувшись через чотири роки Надія Світлична не мала спокою – система в особі вірнопідданих служак і сексотів КДБ переслідувала і принижувала її на кожному кроці. Після ув’язнення Надія, не маючи київської прописки, не могла знайти працю, змушена була влаштуватися прибиральницею – це єдина праця, на яку приймали без прописки. Отже, становище щойно звільненої дисидентки і сестри неформального лідера національно-визвольного руху опору виглядало безнадійним. Достойна свого брата: непідкупно тверда і принципова, вона спокійно приходила на допити і суди побратимів – бо справа їх чиста і праведна.У листах до Надії брат, використовуючи езопівську мову, й пишучи про модерне мистецтво, радив відмовитися від совєтського громадянства і виїхати з країни. Це був єдиний вибір у ситуації непокори системі. І Надія Світлична прийняла рішення залишити СРСР.
1977 року Надія вийшла заміж за Павла Стокотельного. Восени 1978 року отримала від консульства США папери на виїзд. У жовтні з немовлям Івасем і восьмилітнім Яремою виїхала з країни. 8 листопада на летовищі імені Кеннеді їх зустріли представники української громади. Перших півроку жили в родині Гевриків, які прийняли їх як рідних. Чоловікові не видавали дозвіл на виїзд за кордон, створювали усілякі перепони. Тільки через півтора року Павлові Стокотельному таки дозволили виїзд, як чоловікові “запроданки”, а отже, – „недостойному іменуватися совєтською людиною”.
У жовтні 1978 року Світлична емігрувала до Рима, а згодом до США.
Надія активно займалась громадською і професійною діяльністю. Виступала зі свідченнями про порушення прав людини в СРСР на конференціях і нарадах різних рівнів, зустрічалася з президентом США Рейганом. З 1979 року вона була співзасновником, виконавчим директором і видавцем організації „Людські права в XX ст.” У 1980–85 роках упорядковувала місячник „Вісник репресій в Україні”, в якому інформувала про переслідування інакодумців в Україні, про ситуацію з українськими в’язнями. Бюлетень виходив також англійської мовою. У 1981–1994 роках Надія працювала редактором радіо „Свобода”. Саме тут вона вповні розкрила свій журналістський талант і продовжила місійну працю для України. Надія Світлична також упорядкувала збірку поезій Василя Стуса „Палімпсести”. Книга укладена була з переданих з тюрми списаних Стусом тоненьких цигаркових папірчиків. Упорядкувала твори правозахисників і політв’язнів. Пізніше в незалежній Україні брала участь у виданнях творів та листів Івана Світличного, книги «Доброокий».
Високий професіоналізм Надії Світличної як журналістки і редактора достойно оцінили у незалежній Україні, відзначивши премією ім. Василя Стуса (1992 р.) і найвищою нагородою України – Шевченківською премією (1994 р.). А Українська Вільна Академія Наук у США обрала її дійсним членом. З 1995 року Надія Світлична була постійним учасником і доповідачем Григоренківських читань. У 1996–2000 роках редагувала журнал Об’єднання Українських Православних Сестрицтв у США „Віра”. Працювала мовним редактором Українського Музею у Нью-Йорку.
У 1994 році Надія Світлична стала засновником Фонду Музею Шістдесятників у Києві. На його створення віддала свою частку Державної премії України імені Т. Шевченка. Музей став її дітищем і її великою працею до останніх днів життя. Музейно-архівної роботи було дуже багато, а сили відбирали постійні недуги. Надія Олексіївна ніколи не скаржилася, не жалілася на хвороби, доки вони не прикували її до ліжка.
2005 року Надія Світлична була нагороджена Орденом княгині Ольги Ш ступеня, а 2006 року Орденом “За мужність”.
8 серпня 2006 року у м. Матавані (штат Нью-Джерсі, США) Надія Олексіївна Світлична померла. Останнім її бажанням було те, щоб поховали її на рідній землі, служінню якій вона вбачала сенс свого життя. Ця остання воля всесвітньовідомої українки була виконана. Перевезення тіла зі США до України та поховання на Байковому кладовищі відбулось 17 серпня 2006 року.
Її толерантність і доброзичливість, доброта і любов гуртували і притягували до неї людей. Вона дбала лише про добро для загалу, добро духовне, вкладаючи всі сили й віддаючи своє життя на цей вівтар. Вона назавжди лишиться світлим прикладом людини надзвичайної скромності, щедрої душі, яку здатні виявляти лише непересічні особистості гідні найбільшої пошани і симпатії. Пам’ять про цю видатну людину буде завжди жити у наших серцях.
Відділ культурно-просвітницької роботи