Він припадає на 24 грудня за григоріанським календарем і є завершенням Різдвяного посту та передднем величного християнського свята — Різдва Христового.
Коріння Святвечора сягає ще язичницьких часів. У дохристиянському світогляді слов’ян цей період був пов’язаний із зимовим сонцестоянням — моментом оновлення світу, перемоги світла над темрявою, надії на новий урожай і добробут. Саме тому багато символів Святвечора мають аграрне й космічне значення: зерно, сіно, солома, зірка, вогонь.
Князь Володимир у 988 році охрестив Київську Русь. Але давні обряди не зникли, а були переосмислені та наповнені новим, християнським змістом. Народні традиції органічно поєдналися з біблійною історією народження Ісуса Христа у Вифлеємі.
В українській традиції Святвечір — передусім родинне свято. Вважалося великим гріхом не бути цього вечора вдома або сваритися з рідними. Усі члени родини збиралися за спільним столом, згадували померлих предків, молилися за живих і просили благословення на прийдешній рік.
Особливе значення мав момент появи на небі першої зірки, яка символізує Вифлеємську зірку. Лише після цього родина сідала до вечері.
Традиційна Свята вечеря складалася з дванадцяти пісних страв — за кількістю апостолів. Центральною стравою була кутя — символ життя, безсмертя душі, родючості та єдності роду. До неї додавали узвар, борщ із вушками, вареники, голубці, рибу, гриби та інші пісні страви, залежно від регіону.
Стіл застеляли чистою скатертиною, під яку клали сіно — на згадку про ясла, у яких народився Христос, а також як символ достатку та щедрого врожаю. У кутку хати ставили дідух — обрядовий сніп із колосся, що уособлював дух предків і зв’язок поколінь.
Святвечір супроводжувався численними обрядами й віруваннями. Господар урочисто вносив до хати дідуха, господиня запалювала свічку, родина спільно молилася. Вірили, що цієї ночі душі померлих приходять до оселі, тому залишали для них частину страв.
Після вечері розпочиналося колядування — одна з найяскравіших традицій української культури. Коляди прославляли народження Христа, бажали господарям здоров’я, щастя та достатку, а також зберігали в собі давні мотиви величання природи й праці.
Після встановлення радянської влади в Україні Різдво було оголошене «релігійним пережитком» і «буржуазною традицією». Держава провадила активну антирелігійну політику: закривалися та руйнувалися церкви, священників переслідували, засуджували або знищували, а будь-які прояви релігійного життя перебували під контролем каральних органів.
Святкування Різдва офіційно не заборонялося законом, але фактично витіснялося з публічного життя.
25 грудня та 7 січня були звичайними робочими днями, а відвідування храму або дотримання традицій могло мати серйозні наслідки — від осуду в колективі до втрати роботи чи переслідувань.
Особливо показовою була спроба радянської влади замінити Різдво світськими, ідеологічно «правильними» святами. На зміну народженню Христа прийшов культ Нового року з ялинкою, Дідом Морозом і «святковими ранками».
Колядування висміювали як «темне минуле», а за участь у вертепах могли викликати на «профілактичні бесіди» до партійних органів або КДБ.
Попри тиск і страх, українські родини продовжували святкувати Різдво потай. Святвечір відзначали в тісному сімейному колі, із заштореними вікнами, без колядників і гучних обрядів. Кутю варили вночі, дідуха інколи ховали на горищі або замінювали символічним снопом.
Саме жінки, матері й бабусі, стали головними берегинями різдвяної традиції. Вони передавали дітям колядки пошепки, розповідали біблійні історії, навчали молитов, рятуючи духовну спадщину від забуття.
Особливо жорстокими були репресії проти Української Греко-Католицької Церкви та Православної Церкви в різні періоди. Священників арештовували, відправляли до таборів, змушували зрікатися віри. Різдвяні богослужіння проводилися в підпіллі, а участь у них вважалася актом непокори системі.
На Заході Україні Різдво стало формою тихого спротиву — збереження мови, пісні, віри та національної гідності.
Лише з відновленням незалежності України різдвяні свята повернулися у відкритий суспільний простір. Різдво знову стало державним святом, відродилися коляди, вертепи, різдвяні фестивалі.
Те, що колись святкували пошепки, сьогодні звучить на майданах, у школах, церквах і культурних установах.
У сучасній Україні, особливо в умовах війни, пам’ять про переслідування Різдва набуває нового сенсу. Вона нагадує, що боротьба за віру, культуру та традицію — це боротьба за саму ідентичність народу. Святвечір і Різдво стали символами незламності українського духу, який не вдалося знищити ні заборонами, ні страхом.