«Пам’ять… о, вона жорстока, та без неї тяжче, як при ній!» – ніби вирок звучать слова Максима Рильського.
Безпам’ятство – тяжка хвороба, що вражає не тіло – душу…
Нажаль, в обіймах цієї недуги перебуває і українське суспільство. Силою історичних обставин покоління українців народжувалися, виростали, виховувалися, одержували освіту в умовах нечуваної фальсифікації історії. Це входило в генетичну пам’ять, деформувало свідомість, породжувало комплекс національної неповноцінності. І нині ми повною мірою пожинаємо плоди тієї українофобської колоніальної політики.
У всіх сферах життя України активну участь також брали жінки, що виступали реформаторами на ниві просвітянській, громадській, а й у держаній сфері. У яскравому сузір’ї славних, видатних імен вітчизняного і світового рівня виділяються десятки і сотні тих, з особистістю і талантом кожного з них пов’язано чимало доброго, високоморального, красивого.
Берегинею, оберегом світлого, духовного, національного змісту життя, звичаїв, традицій українського народу виступає всебічно освічена Софія Русова. Комуністичний режим без вагань витіснив із нашого календаря пам’ять про цю видатну українку, людину, подвиг якої неоціненний і вповні не вивчений.
Біографія цієї особистості, її педагого-просвітницька та громадсько-політична діяльність не може не дивувати своєю послідовністю, наполегливістю у відстоюванні української національної ідеї, якою б ціною вона для неї б не діставалася.
Як педагог і вчений, літературо-мистецтвознавець, історик Софія Русова написала наукові праці про Тараса Шевченка, Григорія Сковороду, Григорія Квітки-Основ’яненка, Михайла Драгоманова, Наталію Кобринську та ін..
Цього року виповнилося 167 років від дня народження української просвітянки Софії Русової. Народилася і виросла в невеличкому українському селі Олешня (Ріпкінський район), Чернігівської області у французько-шведській високомаральній, шляхетній родині (тато мав предків шведського, мама – французького походження), головними цінностями якої були прагнення до знань, активне громадське життя, боротьба за зміни у суспільному житті та Незалежність України. Дівоче прізвище – Ліндфорс. З дев’яти років мешкала у Києві, де закінчила Фундуклеївську гімназію і увійшла в країнське патріотичне середовище родин Лисенків, Старицьких. З юнацьких років і все життя була відданою патріоткою України.
У 1871 році (з п’ятнадцяти років) разом із сестрою Марією організували в Києві перший дитячий садок і ввели позашкільну освіту для дорослих. З 1879 року вчителювала в Олешні.
Софія Русова дружина Олександра Русова, росіянина за національністю. Мама Юрія та Михайла Русових. Бабуся Ольги Русової, подруги Олени Теліги. Український педагог, прозаїк, літературознавець, громадська діячка, організаторка українського жіночого руху. На початку XX ст., активна діячка Київської «Просвіти».
Найбільший вплив на становлення Софії Русової мали «Михайло Драгоманов і Олександ Русов. Саме той, другий, першим відкрив мені красу української народної поезії, заговорив українською мовою і без довгих промов і роз’яснень збудив у мені ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця і керувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа». За свідченням товаришів Олександра Русова, він ходив у вишитій сорочці, гарно співав, брав участь в українському студентському хорі. Записував пісні, написав етнографічну працю про кобзаря Остапа Вересая. Петро Сагайдачний, відомий український військовий діяч, називав Олександра Русова «талановитим пропагатором ідейного українства».
Від 1909 року Софія Русова працювала викладачкою і професоркою на Вищих жіночих курсах та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві.
У січні 1913 року в Петербурзі на першому всеросійському жіночому з’їзді виступила про захист навчання українською мовою. Необхідно наголосити, що Софія Русова – одна з перших теоретиків і організаторів української школи та національного виховання. Її життєвим та професійним кредом були: рідна мова, пісня, музика, обряди – першооснова формування національної самосвідомості людини. Вважала, що школа – джерело сили та могутності держави. Як писала педагог «Велике слово – школа! Це скарб найкращий кожного народу, це ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, це шлях до волі, до науки, до добробуту. У житті тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу».
У 1917 році – членкиня Української Центральної Ради, голова Всеукраїнської учительської спілки. У 1917-1919 роках очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти генерального секретарства, пізніше міністерства освіти. Викладала Французьку мову в Першій українській гімназії імені Т.Г. Шевченка. Багато праці вкладала для дерусифікації шкіл, організації курсів українознавства. Наголошувала, що «Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні».
У жовтні 1919 року в Кам’янці-Подільському засновано громадсько-політичну організацію «Союз українок» під керівництвом з Софією Русовою. У 1920 році вона лектор Кам’янець-Подільського державного українського університету і голова Української національної жіночої ради (до 1938 року). Також їздила по селах з метою організації відкриття дитячих садків та притулків. Викладала в учительській семінарії. Не витримуючи більшовицьких знущань: шпигунства, доносів, брехні, недовір’я, переслідування усіх українців – з цієї причини вирішила переїхати за кордон. Перша коротка зупинка була у Львові. Зустрівши Софію Русову у Львові, громадськість влаштувала їй святкування ювілею 50-ліття педагогічної діяльності.
Деякий час Русова працювала у Львові, а згодом переїхала у Відень до сина.
1922 році емігрувала, була професоркою історично-літературного відділу Українського Вищого Педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова у Празі, де навчалася Олена Теліга. Також активно включилася у роботу Міжнародного жіночого Конгресу Ліги миру та свободи, який відбувся у м. Греноблі (Франція). На ньому ж виступила з вимогою від Ліги Націй висловити ставлення до радянської влади, уряд якої є «урядом терору і насильства над народами, що мають нещастя належати до совітів».
10 грудня 1929 року Софії Русовій було присвоєно звання доктора соціології.
У 1931-1933 роках нею започаткувано акцію допомоги голодуючим в Україні. Восени 1932 року, наукова діячка звернулася із закликом до світової спільноти допомогти «голодній Україні»: «На Східній Україні Голод, справжній Голод, з усіма його фізичними й моральними страховищами. Його можна було чекати ще за два-три роки, поки він опанував би майже усю територію України, але він виявився вже тепер і більшовицька преса сама мусить визнати його грізне панування. Це нещастя цілої країни, мільйонів людей не викликано якимись фізичними причинами – чи недородом, чи кліматичними умовами – ні, він утворений штучно тими політичними умовами в яких перебуває український народ під владою московських більшовиків».
Творчий доробок Софії Русової визначається багатогранними напрямами – підготувала підручники «Український буквар», «Початкова географія», підручники з французької мови та ін.. Також вважається класиком вітчизняного дошкільного виховання, про що свідчать її твори «Теорія і практика дошкільного виховання», «Дитячий сад на національнім грунті», «Дошкільне виховання», «Націоналізація дошкільного виховання», «Нові методи дошкільного виховання», «Роль жінки у дошкільному вихованні» та ін.. Активно виступила на захист української мови у статтях, «Націоналізація школи», «Нова школа».
Перебувала Софія Русова під постійним поліцейським наглядом. Часто переслідувана, змушена змінювати місце перебування. «Сиділа в п’яти українських тюрмах і весь пріод з 1881-1889 роки майже постійно або висиджувала в тюрмах або під гласним надзором поліції, витримала 15 обисків». Незважаючи на те , всюди долучалася до громадської роботи.
Чим же так не догодила владі Софія Русова? Написала наукові статті про впливових українських вчених. За проукраїнські погляди. В одній із доповідних записок прокурору написала: «Ні свобода релігійної совісті, ні свобода вживання рідної мови не може бути відтіснена ніякими законами та циркулярами тому, що така ж потреба людського єства як необхідність думати та дихати». Звернення до прокурора було відповіддю на наказ царського уряду «Нікаково малорійськаво язика нєт, набило і бить неможет!», що предбачав заборону літературного чи наукового українського слова та навіть на перекладу.
Померла Софія Русова 5 лютого 1940 року. Похована в Празі на Ольшанському цвинтарі.
«Людина споконвіку прагне до однієї мети – до щастя. Того щастя вона досягне аж тоді, коли наука і праця зіллються до неї воєдино; коли всяка її наука буде корисною працею для суспільства, а всяка праця буде виявом її розвинутої думки, розуму, науки» – Іван Франко.