Українська земля породила багатьох письменників і поетів, які не тільки збагатили нашу літературу, але й уславили її серед інших літератур світу. Одне з найвеличніших імен серед них — ім`я #Євгена_Маланюка. «Завжди проти течій», «завжди заслуханий» – Євген Маланюк – поет глибокої думки й вольової напруги. Маланюк жартома називав себе «хірургом» в творчості, яка «вийде на здоров’я» тим, до кого він звертається, викличе в них «реакцію, протест, амбіцію, затятість». Як поет, літературознавець, публіцист, який одночасно має інженерну освіту, Євген Маланюк мав до всього свою нещадну оцінку.
Євген Маланюк народився 2 лютого 1897 року в Архангороді (тоді Херсонщина, тепер – Кіровоградська область) у родині Филимона Маланюка та Гликерії з роду Стоянових. Мати Євгена – донька тамтешніх поселенців із Сербії. Батько – Филимон – походив з Українських Карпат. У 1914 році Євген закінчив Єлисаветградське реальне училище, що славилося своїми гуманітарними традиціями.
Молодий поет мріяв про інженерну освіту, що привело його у стіни Петербурзького політехнічного інституту. Здавалося, мрія вже мала здійснитися, якби не Перша світова війна. І довелося юнаку вступити до Київської військової школи, яку закінчив 1916 року. Події 1917-1920 рр. змінюють усе його подальше життя. Доля звела його з Василем Тютюнником, командуючим Наддніпрянською армією УНР. Поет стає старшиною Армії УНР, що дало йому багатий матеріал для роздумів про Українську революцію та причини її поразки: «Хтось сказав, що українці не вміють шанувати своїх героїв. А там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитися традиція, що грає таку велику роль у вихованні нації, в накресленні її історичних завдань і шляхів…».
Коли національна революція зазнала краху, поет вимушений був разом зі своїм батальйоном перейти українсько-польський кордон та емігрувати. Думав — ненадовго, виявилося — назавжди. З цього часу поет жив у Польщі, Чехословаччині, Німеччині, а у 1949 році переїжджає до США, де й завершив свій земний шлях. «Хто пережив страшну операцію розриву з живим тілом Батьківщини, – писав Євген Маланюк, – хто відчував пекучий брак Батьківщини, як вічно роз’ятрену рану, хто задихався в чужому повітрі, у чужому підсонні, під чужим небом…, той зрозуміє психологічний стан емігранта».
За роки вимушеної еміграції Євген Маланюк написав 12 збірок поезій, серед них — «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943), «Влада» (1951), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964), два томи літературно-критичних і публіцистичних праць, він також перекладав художні твори із чеської та французької українською мовою.
Його мова була завжди позбавлена зайвої толерантності і ввічливості. Твори Євгена Маланюка – це гостре лезо, це дошкульний сміх над м’якодухістю і слабкістю співвітчизників. Не щадить Євген Маланюк і сам народ, символом якого виступає у нього Степ, той степ-жінка, що стає служанкою й коханкою всіх, хто прагне насититись чужим багатством і славою та красою. В Україні нищиться гордий народ і Вітчизна поета – це втілення ганьби:
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати – мертва чи жива…
Повія ханів і царів…
Творчість поета пронизана ідеєю української державності. Поет стверджував, що держава в першу чергу має стати сильною, оскільки небажання воювати для захисту країни призведе до неминучого її завоювання. Літератор чітко розумів, що його країна перебуває у шпагаті між Сходом і Заходом. Поряд з прихильниками європейського вектора розвитку України присутні політики, які підтримують російську спрямованість, але немає людей, впевнених у необхідності робити акцент на українстві.
Праця над формуванням національної свідомості, активна культурно-освітня робота — це завдання, які присутні в усій публіцистиці Маланюка. Проте, поезія завжди була для нього найважливішим у житті, бо тільки через поетичне слово він міг передати свою синівську любов до далекої України:
І все ж таки: в началі було Слово!
І все ж таки начальний дух – Любов!»
Джерело цієї любові – ще в дитинстві Євгена. Він усе частіше повертався в снах і думках до рідної Синюхи. Одного разу занотував: «Що таке смерть? – лише повернення додому в Новоархангельськ. Де зустрінуть Мама, Дід, Бабуся, Батько, стара фіртка і старі сіни … Поворот до дитинства, родини, дому й роду». В Україну Євген Маланюк зміг повернутися лише 1989-го – добірками віршів і книгами.
Відділ культурно-просвітницької роботи