Він був інтелектуальним лідером і прапором шістдесятницького руху. Його найвідоміша книга “Інтернаціоналізм чи русифікація?” вийшла багатьма мовами.
Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року у селі Миколаївка Волноваського району Донецької області, а його дитинство минуло у степах та териконах Оленівських Кар’єрів, які наразі називаються Докучаєвськом. Тепер це територія російсько-українського фронту, де село Миколаївка перебуває під контролем українських військових. Здавалося б нічого не мало видавати у студенті Донецького педагогічного інституту, а згодом аспіранті Інституту літератури АН УРСР майбутнього дисидента, якого будуть називати “інтелектуальним прапором шістдесятництва” або “постаттю століття”.
Як свідчив Іван Дзюба в інтерв’ю: “Я й сам не задумувався: коли в мені Україна “пробудилась”? Або більше: “Звідки береться переживання України як своєї особистої долі? Адже ніхто нас спеціально не виховував, ніхто нам не закидав у душу думку про Україну, навпаки, все робилося для того, щоб ми жили бездумно і не бачили цієї проблеми. А приходить час – і вона в тобі озивається”.
Навряд чи усвідомлювали його сучасники та колеги, що написана ним в 1965 році праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” стане видаватися на Заході різними мовами та стане матеріалом, який охоче будуть вивчати комуністичні лідери за “залізною завісою”, численні експерти, спеціалісти з вивчення Радянського Союзу, українська еміграція та представники медіа.
Критикуючи національну політику уряду, здійснюючи аналіз причин та наслідків русифікації українського суспільства Іван Дзюба став політичним речником.
У вересні 1965 року він разом з друзями та колегами виступить на прем’єрі фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, де він звернеться до глядачів з протестом проти таємних арештів української інтелігенції. Разом з ним на сцену піднімуться В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус.
Одразу після цієї події Іван Дзюба в черговий раз втрачає роботу, цього разу звільняють з посади консультанта літературного відділу видавництва “Молодь”. Перше звільнення відбулося два роки перед тим, в 1963 році, коли його звільнили з відділу критики журналу “Вітчизна” з поясненням за “ідеологічні помилки”.
Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі “Україна” Іван Дзюба вимушений працювати коректором в “Українському біологічному журналі”, що можна сміливо трактувати як примусову ізоляцію від літератури й літературознавства і лише в 1969 році він отримує посаду редактора видавництва “Дніпро”, яку займає до свого арешту в 1972 році.
Іван Дзюба отримує 5 років суворого режиму. Після публічного каяття та визнання провини на суді, Президія Верховної Ради УРСР прийняла рішення про помилування Івана Дзюби.
Як бачимо, план КГБ полягав не тільки в зреченні Івана Дзюби, а насамперед був спрямований проти вузького кола дисидентів аби розсварити їх та створити умови для недовіри й засудження один одного.
Лише на початку 1980-х років Івану Дзюбі вдається повернутися до літературознавства, однак не до українського літературознавства – він пише роботи присвячені літературам народів СРСР і йому навіть вдається опублікувати низку праць.
В грудні 1992 року він стає другим міністром культури України та обіймає цю посаду до 1994 року. За останні тридцять років Іван Дзюба написав та видав у світ близько двох десятків книг, які присвячені українському світу літератури та мистецтва.
Один із видатних національних мислителів нашого часу, талановитий критик і літературознавець, учений академічного звання і академічного масштабу, автор численних праць, статей, доповідей, чи не кожна з яких пробуджувала громадянську думку; лідер, духовний організатор і речник знаменитого українського шістдесятництва XX століття; політичний діяч, пристрасний борець за Україну, її незалежність, її мову; діяч культури, щиро відданий великій справі націєтворення. Це все Іван Дзюба, людина невтомної саможертовної праці, з його знаною в суспільстві чесною і принциповою позицією на всіх етапах та моральною людською висотою.
Відділ культурно-просвітницької роботи