У самому центрі Львова є невеличка вуличка, яка у 1993 році була перейменована з Орловської на #Івана_Тиктора.
Цього року виповнюється 125 років від дня народження нашого земляка Івана Тиктора. Не всім відомо про цю надзвичайну людину.
Галицький бізнесмен народився 1896 року у селищі Красне, Львівської області. Коли хлопчику виповнився один рік, мати вирішила поворожити – поклала перед Івасем різні предмети, з яких малий обрав грошову купюру та молитовник. Виросте священик, – вирішили батьки, однак, не здогадалися, що молитовник міг означати книговидання.
Хлопець був здібним до науки: успішно закінчив місцеву початкову школу, продовжив навчання в Рогатинській гімназії, Тайному українському університеті, Львівському університеті Яна Казимира. Коли почалася Перша світова війна, добровольцем увійшов до сформованого з гімназистів-випускників першого легіону Українських Січових Стрільців. За два роки юний Тиктор дослужився до підхорунжого, згодом – до четаря Української галицької армії, пройшов через війни й полон, важко пережив поразку Визвольних змагань. Повернувшись до мирного життя, Іван навчався азам комерційної справи на курсах, організованих львівським товариством «Просвіта». Навчається на правничому факультет Львівського університету. Для студентів він створив дешеву їдальню, з прибутків якої оплачував деяким з них навчання.
Особливим видався для Тиктора 1923 рік: одруження з Марією Хом’як та початок його видавничої діяльності з випуску тижневика (згодом щоденного часопису) «Новий час». Іван розумів, що витримати конкуренцію на ринку можна лише тоді, коли ти озброєний новими технологіями. Тому він забезпечив редакцію «Нового часу» телефоном, перший редакційним у Львові, придбав авто для розвезення часописів, устаткував друкарню ротаційною машиною та лінотипами, а при ній відкрив палітурню. За п’ять років Тиктор започатковує тижневик для чітко визначеної аудиторії — селянства та робітництва. Знаючи з власного досвіду, як важко зрушити з місця до поступу традиційно консервативного селянина, він вигадує безпрограшний хід: страхує передплатникам худобу. Зневажливо назвавши «Народню справу» коров’ячою газетою, недоброзичливці видавця мимохіть виявили і свою зверхність до села, звідки текли молочні ріки у місто. Але рільники, вівчарі, пасічники отримували часопис майже в кожному селі. У Івана Тиктора підростало двійко дітей, розцвів і «Дзвіночок» — дитячий часопис, що привчав малечу до добрих справ, спонукав пізнавати навколишній світ і прищеплював любов до читання.
Видавничий концерн «Українська преса», за 10 років уже мав філіали чи представництва в кількох містах Західної України, а також в Канаді, Аргентині, США, Румунії, Австрії, Бразилії. У 1939 році концерн “Українська преса” був конфіскований радянською владою, а сам Іван Тиктор організовував видавничу діяльність в інших містах.
Наприкінці Другої світової війни потрапив у табір для переміщених осіб в Інсбруку, де налагодив випуск видань для українців. По війні ніяк не вдавалося йому ні облаштувати життя в Австрії, ні налагодити видавничу справу, тому восени 1948 року сповнений надій Іван Тиктор зі своєю сім’єю прибув до Канади, де очолив видавництво і друкарню «Новий шлях», а згодом створив «Клюб приятелів української книжки» та відкрив власне видавництво, де було перевидано «Велику історію України», «Історію українського війська», «Історію української культури».
Тиктор не претендував на якийсь бізнес, щоб вписатися в канадське життя та розбагатіти. Він був #людиною_ідеї і хотів бачити такими інших українців, аби вони не асимілювалися під тиском обставин. Іван Тиктор, який власним прикладом довів, що самовіддана праця на благо народу не тільки корисна, а й дає добрі результати, зокрема у видавничій справі, помер 26 серпня 1982 року в Оттаві, де й похований.
“Мало любити Україну до глибини душі. Її треба любити до глибини своєї кишені”. Такою була улюблена фраза і водночас негласний девіз життя Івана Тиктора – відомого українського видавця, громадського діяча та патріота. Тиктор любив Україну до глибини своєї кишені. Він заробляв чималі кошти на своїх виданнях. Проте вкладав їх не у власні маєтки, а в #просвітницькі_проекти .
У міжвоєнний час, в умовах фактичної бездержавності, Тиктор зумів створити найбільший у Західній Україні видавничий концерн “Українська Преса”, який став для тогочасного читача симбіозом періодики, художньої літератури, сучасних соцмереж та рекламних видань. А для самого Тиктора – джерелом неабияких надходжень.
У наш час олігархи купують засоби масової інформації, аби маніпулювати думкою українців, а в політику ідуть по владу. У медіа-магната Тиктора виходило навпаки: він свідомо відмовлявся балотуватися до сейму, бо й так мав вплив на думки галичан. А через свої медіа-проекти насамперед виховував національну самосвідомість та розвивав загальноосвітній рівень і політичну культуру рідного народу.
Для патріота Тиктора, який добровільно воював із більшовиками, поляками та білогвардійцями за незалежну й вільну Україну, пробудження національних почуттів було головним лейтмотивом всієї його діяльності.
Відділ культурно-просвітницької роботи