Ми, звичайно, не уявляєємо собі,
наскільки кожен із нас відповідальний за те,
якою буде мова майбутнього,
хай у безкончно малій дозі
Юрій ШЕВЕЛЬОВ
«І власний твій дух, або душа твоя, вся є в усьому розумі твоєму і весь розум твій – у всьому Слові твоєму, і все Слово твоє – в усьому духові твоєму, нероздільно і нерозривно» (Із повчання Симеона Нового Богослова» (ХІІ ст.)
Мова як катергорія духовна є стрижнем існування нації. Слово є священним, воно виникло як наслідок Божої волі («…сказав Бог: «Нехай станеться світло»… і було світло»). Тобою Слово є першоосновою творення світу.
«Із Слова починаються людина
Із Мови починається мій Рід» (Ніна Рій).
Тому травмування Слова, тобто мови, впродовж совєтського періоду руйнувало духовний світ людини, нищило коріння цілої нації. «Замах на Мову – це замах на наше життя» (Павло Мовчан). «Доля Мови формує Долю народу» (Іван Могильницький).
Глибоко і твердо вкоренив всемогутній Творець зміст етнонаціональності в людському єстві, що проявляється в усіх сферах життя людей певної спільноти, насамперед, у їх мові, історії, поведінці, характері, побуті, традиціях, звичаях, обрядах і ін.
Та своєрідність кожного народу зумовлена його історичним розвитком, географічними і природними умовами побуту. Людина, що втратила чи позбавлена того основного етнічного «Я» асимілюється, зливається з представниками іншої національності, що зберегла свою самобутність, стає перевертнем.
Початок формування Мови збігається з початком формування народу. Початок Національної Мови в українського народу починається з глибини віків, з його історії. Підтвердженням того є написи на графіті у Святій Софії Київській.
Отже, найважливішою ознакою етно-національності, національним обличчям народу є РІДНА МОВА. Могутній народний учитель – РІДНА МОВА – передає все багатство етно-національних цінностей, які засвоюються легко і швидко.
У змісті пам’яті української мови сформована багата національна народна творчість, із джерел якої черпають своє творче натхнення мистці – поети, музиканти, художники. Якщо позбавити народ усіх його культурних надбань, то він ще може набути все знову, але якщо відібрати в нього Рідну Мову, то він ніколи більше не створить нової. Навіть нову Вітчизну може створити народ, але нової Мови – ніколи! Зникла рідна Мова в устах народу – зник і народ.
Якщо чужа мова для людини є знаряддям пізнання культури іншого народу, то рідна мова – генетичний код нації, засіб її самовиявлення в світі, спосіб збереження національної самобутності. Зважаючи на те, Рідну Мову треба вивчати ціле життя. Для українського народу, що впродовж століть був позбавлений власної держави, Рідна Мова постійно була оберегом, допомогла йому не зникнути з історичного буття.
Мова – хоронителька історичної пам’яті народу. Позбавити мови – означає позбавити народ минулого, а тим самим і майбутнього. Народ без пам’яті манкуртизується, пертворюється в населення – безетнічну, безнаціональну біомасу, якою легко маніпулювати. Мова – не просто супутниця народу на його історичних шляхах. Вона – активна, діяльна сила, від якої значною мірою залежить вибір тих шляхів та успішне просування ними. Мова, рідномовна школа і культура відіграли в історії важливішу роль, ніж боротьба класів. Підтвердження тієї думки виражено висловом поета: «А знаєте ви, що за сила в тій мові?» (Іван Франко).
Українська мова належить до східнослов’янської підгрупи мов. Дослідники вважають її однією з найстаріших мов Європи. Українська усна та писемна мова, історія, культура сягає глибокої давнини і нараховує багато тисячоліть. За науковими дослідженями українська мова почала формуватися ще у 6-9 століттях. Етапи розвитку української мови одним із перших визначив відомий мовознавець Юрій Шевельов. Хронологія його підтверджена на фактах:
6,7-11 століття – протоукраїнська мова (дописемний період);
середина 11-14 століття – старо-українська мова;
15-середина 16 століття – рання середньоукраїнська мова (від 1385 р., коли Литва і Польща стали однією державою, до 1574 р., коли у Львові був надрукований «Апостол» Івана Федоріва);
середина 16 – половина 18 століття (від Люблінської Унії до створення Речі Посполитої);
18 століття – пізня середньоукраїнська мова (від Полтавської битви
1709 р. до видання «Енеїди» Івана Котляревського 1798 р.);
кінець 18 століття – сучасна українська мова.
Наша українська мова – одна з п’яти з половиною, а можливо й із шести тисяч мов сучасного світу. Одна з високорозвинених мов Європи і цілого світу. «Неправда, коли недруги України твердять, що це, мовляв, мова побутова й переважно селянська, мова народних пісень, такого собі «дядьківського гумору», та ще хіба що класичної поезії ХІХ віку (не можуть же вони не «визнавати» Т. Шевченка і І. Франка). Неправда – тому, що українська мова в наші часи – це мова не тільки багатої художньої літератури, а й науки, політики і – дедалі ширше – техніки, куди її раніше вперто не допускали певні сили (адже вся технічна термінологія творилась і офіційно затверджувалась в центрі колишнього союзу). А щодо всіляких вимислів про суцільну буцімто «селянськість» нашої мови, то придивіться, наприклад, як блискуче відтворено її виражальними засобами найскладніші образи й мотиви в перекладах таких архітворів світового письменництва як «Іліада» та «Одіссея» Гомера (перекладач Микола Тен), «Фауст» Гете (перекладач Микола Лукаш), «Євгеній Онєгін» Пушкіна (перекладач Максим Рильський). І мають рацію поети, коли за емоційність, барвистість, образність називають її калиновою й барвінковою – ліричний первень у ній справді зберігає тривке й поважне значення ще з часів високого, як пісня «Слова про Ігорів похід»… (Леонід Новиченко).
Життя не пестило нашу мову на шляху до утвердження її в різних сферах застосування. Мова пройшла тернистим хресним шляхом до свого визнання на рідній землі. Гноблена різним державами, з рекордною кількістю заборон (понад 200). «Чого тільки не застосовували губителі нашої мови! І офіційно забороняли (указ Петра 1, Валуєвський циркуляр, Емський указ, політика міжвоєнної Польщі і Румунії), і оголошували неіснуючою чи вигаданою німцями, і вважали діалектом російської чи, відповідно, польської мови, і тримали в мовних гетто, і оцінювали як «хлопську», «мужицьку», «колхозну», чи, навіть, «курдупельну», і підлаштовували її під іншу мову з метою прискорення їх злиття в ім’я світлого майбутнього всього людства, і прославляли її «небувалий розквіт» завдяки дружнім впливам, – а вона таки живе. «Не вмирає душа наша!» Не вмирає» (Ярослав Радевич-Винницький).
«Наша мова вистояла, несучи не лише генетичну пам’ять майбутнім поколінням, а й замінила нам свого часу відсутність Держави. Отож, це мова, що відповідає енергетиці землі». (Оксана Микитюк).
Вже третє століття відбувається свідома боротьба за мову в Україні. Суспільні закони діють не самі собою, а через вчинки людей. «Ми досі не можемо бути спокійним за свою мову. Якби не існувало реальної загрози витіснення української мови, антиукраїнські сили сьогодні не намагалися б так прискорювати цей процес (спроба запровадити російську мову як державну – злочин проти України. Це чергова здача національних інтересів). Друга державна мова – шлях до розколу України.
«Лише єдина державна українська мова має силу об’єднати всіх громадян України незалежно від національності та віровизнання». (Ігор Васюник).
Кожна людина, якій небайдужа доля української мови, української нації, має глибоко усвідомлювати закономірності взаємодії мов і те, що боротьба за свою мову в тій сфері – то боротьба за майбутнє свого народу, його культуру, його духовність, його обличчя серед народів світу.
Запам’ятаймо і передаваймо наступним поколінням, що «Раби – – це нація, котра не має Слова,Тому й не зможе зихистить себе.» (Оксана Пахльовська).
Обов’язком кожного українця є оволодіння Рідною Мовою, використання її не тільки в побуті, а і у своїй професійній діяльності, у ділових стосунках.
Людина – патріот, яка тривалий час перебуває в чужорідному середовищі і не втратила почуття етно-національності, надзвичайно гостро відчуває потребу вдовольнити потяг до свого кровного, рідного, близького. Підтвердженням тієї думки є в одному із записів в «Щоденнику» Тараса Шевченка, де поет згадує про близького краянина Андрія Обеременка, «зразкової чесноти і тверезого життя людини.» Вперше почувши його чисту, неспотворену русифікацією рідну мову Тарас Шевченко від вельми несподіваного здивування затремтів. Він полюбив Андрія насамперед за те, що той протягом двадцятирічного солдатського життя не споганив і не зневажив своєї національності, людської гідности, цілком зберігши простонародний характер. Тарас Шевченко у своєму висновку зазначив, що «така риса облагороджує і навіть неблагородну людину» і висловив побажання, щоб Господь допоміг Андрію «пройти ті безводні пустелі, напитись солодкої Дніпрової води і вдихнути змученими грудьми животворче повітря нашої прекрасної, нашої милої Вітчизни.» (Тарас Шевченко «Щоденник», ст. 123).
Боротьба за українську мову останніми роками набула масового характеру. В лютому 1989 р. питання про необхідність надання Мові статусу державної розпочали Товариства української мови ім. Тараса Григоровича Шевченка (ТУМ) і «Просвіта» та її очільники Дмитро Павличко та Павло Мовчан. А 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР», яким державною мовою визнана українська.
25 квітня 2019 р. Верховною Радою прийнято Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної і набув чинності 16 липня 2019 р.
Встановлений День Української Писемності та Мови відзначається кожного року на державному рівні з 2004 р. в честь українського літописця, киянина Нестора – послідовника творців слов’янської писемності Кирила та Мефодія. Дослідники вважають, що саме від Нестора-літописця починається писемна українська мова. Найвідоміший твір Нестора – «Повість минулих літ» (1113 р.).
Велика відповідальність за функціонування, розвиток української мови і ставлення до неї та її майбутнє лягає на кожного громадянина і на науковців, технічну інтелігенцію, виробників, представників адміністративно-управлінського апарату, організаторів фізкультури і спорту, духовенство, майстрів слова. Адже, «інтелектуальна діяльність і мова єдині і невіддільні одна від одної» (В. фон Гумбольдт).
Єдиний скарб у тебе – рідна мова,
Заклятий для сусіднього хижацтва.
Вона твого життя міцна основа,
певніша над усі скарби й багатсва.
(Пантелеймон Куліш).
Свою повагу до Рідної Мови під час багатолітнього заслання, висловив Тарас Шевченко у листі-просьбі до брата таким благальним зверненням:
«Микито, рідний брате!.. будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе
пишу … Нехай же я хоч через папір почую рідне слово…
Ще раз прошу, напиши мені письмо, по-своєму, будь ласкав, – а не по-московському.
Твій рідний брат Тарас Шевченко.
… Не забудь же, зараз напиши письмо – та по-своєму.
15 листопада 1839 р. С.-Петербург».
(З листа Т. Шевченка до М. Шевченка).
«Нам випало складне і відповідальне завдання – відродження Української Мови, Державності, Нації. За нас того ніхто не зробить. То наш історичний обов’язок, виправдання нашого перебування на цьому світі. Не перекладаймо цього тягаря на плечі своїх нащадків, бо може бути запізно. Діймо. В ім’я нашого народу, в ім’я найвищих ідеалів людства – Свободи і Справедливості». (Ярослав Радевич-Винницький; Василь Іванишин).
В сьогоденні, все ж пророчими залишаються слова Вольтера про вивчення Рідної Мови упродовж життя. Той крилатий вислів привертає і зосереджує щораз більшу увагу для української мови.
«Українська мова сьогодні у своєрідній пастці. З одного боку, маємо реальну й інформаційну війну з боку російськомовного агресора та потужних медіа. З іншого ж, потерпаємо від кальок, покручів та суржику, яких самі ж толерували й плекали упродовж десятиліть. Здається уже нікому й не болить, як там що сказати і якою мовою.
Доки «штокатимо та акатимемо» на українських теренах, годі сподіватися на мовну незалежність від нашого одвічного окупанта, який продовжує присвоювати собі споконвічно українське… Нерішучість владної верхівки (а відтак, влади на місцях) за роки незалежності призвели до ефекту мовної вседозволеності, зводячи велич української мови нанівець, до суто комунікативної функції …
Воно й не дивно, що відсутність мовної політики й нездатність плекати мовний патріотизм породили такі згубні наслідки …
Ми начебто й говоримо рідною мовою, а все ж здебішого калькуємо російське. І немає цьому кінця-краю… А головне сміття й поготів: я поняв, корочє, тіпа, вот іменно, прівєт, созвонісмся тощо.
Знаковим завданням Словника є очищення рідної мови від усієї цієї полови та бур’яну, що здавна захаращують її красу, применшують її самобутність і велич. Замість того, аби пишатися нашими правдивими словами, перлинами народної творчості, колоритними словотворами та словосполуками, ми віддаємо своє мовне багатство на поталу суржику, низького ґатунку мові вулиці, де й не доберемо, що там українське, а що російське чи англомовне.
Нас десятиліттями годують присмаченою стравою про схожість української та російської мов. Себто зовсім не важливо, якою мовою говорити, аби тебе зрозуміли …» (Тарас Береза).
А що чекає українську мову в час повномасштабної війни 2022-2023 років, що триває, та глобальних викликів. В умовах тотальної агресії росії проти України та українського народу окупанти затято намагаються зліквідувати Українську Мову та Українську Державу. Добре запам’ятаймо, щоб глибоко усвідомити, а відтак вирішувати, яка наша стратегія і що саме для нас означає Перемога над окупантом.
Пам’ятаймо нашу історію, примножуймо культурну спадщину свого народу, плекаймо і розвиваймо Рідну Українську Мову.
«Мова – жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід, почування».(Панас Мирний).
«А коли єсть окрема мова, то єсть і окремий народ. (Іван Огієнко)
Зі святом душі народної! Зі святом Рідної Української Мови!
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
Як не любити рідну мову
І як її не берегти,
Коли із нею в даль грозову
Ми йшли на бій – і я, і ти.
Коли за кожне рідне слово
В нас слали кулі вороги …
Ми збили з нього злі закови,
Щоб ширить щастя береги.
Щоб з ним іти в нові походи
До осяйних життя висот …
Бо мова – це душа народу,
Народ без мови – не народ.
Вона для нас як сонця блиски,
Що крають ночі каламуть …
її ми чули ще з колиски, –
То як же мову цю забуть!
Вона як світла хор в ефірі,
Як білий сад, весняний сад.
Ні, ні! Не вірю, я не вірю!
Що ти забув її, мій брат!
І в миру дні, й години бою
її нам треба берегти.
Де б ти не був, вона з тобою
Іде звитяжно у світи!
Володимир Сосюра.
Коли забув ти рідну мову
Коли забув ти рідну мову –
яка б та мова не була –
ти втратив корінь і основу,
ти обчухрав себе дотла.
Коли в дорогу ти збирався,
казала мати, як прощавсь,
щоб і чужого научався,
й свого ніколи не цуравсь.
Ти ж повернувсь душею бідний,
не просто розгубив слова,
немов якийсь Іван безрідний,
Іван, непомнящий родства.
Не раді родичі обновам.
Чи ти об’ївся блекоти,
що не своїм, не рідним словом
із матір’ю говориш ти?
Ти втратив корінь і основу,
ти обчухрав себе дотла,
бо ти зневажив рідну мову,
ту, що земля тобі дала.
Ту, що не взяли царські трони,
ту, що пройшла крізь бурі всі,
крізь глузи й дикі заборони
й постала нам в усій красі.
Сяйних перлин тобі не шкода,
адже набувши вищих прав,
те, що дала сама природа,
ти добровільно занедбав.
В пальті строкатім як афіша,
крикливі модні кеди взув.
А мати? Де ще є рідніша
за рідну, котру ти забув?
Для тебе Київ – напіврідний,
і Мінськ піврідний, і Москва …
Бо хто ти є Іван безрідний,
Іван, непомнящий родства!
Дмитро Білоус.
