14 травня 2021 року Україна відзначатиме пам’ятну дату – 150-річчя з дня народження письменника й політика #Василя_Стефаника. Василь Стефаник у літературі відомий як майстер психологічної новели, як засновник експресіонізму в українській прозі.
Василь Семенович народився в селі Русів на Станіславщині (тепер Снятинський район Івано-Франківської області). Після навчання в школах у с. Русові та м. Снятині він вступив до польської гімназії у м. Коломиї. У 1890 р. Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету, де вчився до 1900 р.
У 1908 -1918 роках Василь Стефаник був послом (депутатом) австрійського парламенту у Відні аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р. В період визвольних змагань брав участь у роботі Української національної ради Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), у складі делегації відвідав Київ під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 року.
Перші літературні спроби Василя Стефаника припадають на роки навчання: 1897 в чернівецькій газеті “Праця”, яку видавав В. Будзиновський, надруковано 7 новел з життя покутського села (“Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “У корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”), підписаних криптонімом “С”. В. Будзиновський згадував, що під час першого прочитання творів Василя Стефаника професор Степан Смаль-Стоцький заплакав. У 1899, теж у Чернівцях, з’явилася перша збірка прози Стефаника “Синя книжечка”. Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Після появи “Синьої книжечки”, як відзначала Леся Українка, Стефаник став знаменитістю. Наступного року у Львові з’явилася друга збірка письменника «Камінний Хрест» (1900), а на самому початку 1901 там само вийшла третя книжка — «Дорога». З 1901 року Стефаник як письменник на півтора десятиліття замовк, завершивши перший період активної літературної діяльності. 1904 року одружився з дочкою священика, посла Галицького сейму Кирила Гаморака, Ольгою Гаморак.
З 1910 року разом з дружиною й трьома синами (Семеном, Кирилом, Юрієм) переїхав до рідного села, у якому жив до кінця свого життя. Події Першої світової війни стали новим імпульсом до творчої діяльності: з 1916 р. він пише низку новел («Діточа пригода», «Вона — земля», «Марія», «Сини»), в яких відбито криваве лихоліття, порушено гострі проблеми національної долі українців.
Розуміючи великі заслуги Василя Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд призначив йому в 1928 р. персональну пенсію. Проте Стефаник у 1933 році відмовився від персональної пенсії, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Дізнавшись про цю ситуацію, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців. Останні роки життя письменник тяжко хворів. 7 грудня 1936 року помер, похований у рідному селі.
До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.
Творчість Василя Стефаника ввійшла в золотий фонд української літератури. Сучасники високо оцінили його твори, називаючи Василя Стефаника співцем селянської душі і володарем дум селянських.
Відділ культурно-просвітницької роботи