Серед продовжувачів справи Митрополита Андрея Шептицького у ХХ ст. поруч з Верховним Архиєпископом Йосифом Сліпим та іншими великими особистостями виступає Митрополит Володимир Стернюк. Ім’я Митрополита в нинішній період належить історії не лише Української Греко-Католицької Церкви, але й усієї християнської України.
Майбутній Владика Володимир народився 12 лютого 1907 року у м. Пустомити (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, сьогодні —Львівська область, Україна), неподалік Львова. Ієроманах, редемпторист, довголітній єпископ, згодом Місцелюститель і Правлячий Архієрей Києво – Галицької Митрополії Української Греко-Католицької Церкви. Рукоположений 1931 р. після богословських та філософських студій у бельгійському університеті єпископом із Вінніпега Василем Ладикою у місті Лювені. З 1932 року по 1944 р. на місійній роботі в Галичині та Волині. 1947-1952 рр. – арешт, засудження і заслання. 1952 р. підпільна священика діяльність, паралельно із світською працею. У 1964 р. єпископська хіротонія із рук владики Василя Величковського. З 1972р. по 1991 р. – Місцеблюститель та глава УГКЦ. З 1991 р. по 1997 р. діяльний єпископ УГКЦ та предстоячий Владика папського престолу. Спочив Архиєпископ, Правлячий Архиєрей Галицької Митрополії УГКЦ, Митрополит Володимир Стернюк 29 вересня 1997 року і похований у крипті Архикатедрального собору Святого Юра.
Воля Владики – то Доля найтяжчих випробувань нашої багатостраждальної УГКЦ. Понад чверть століття невтомно ніс терновий вінок у боротьбі за виживання і майже 20 років очолював Церкву під руйнівним пресом радянського тоталітарного режиму наш славетний Митрополит Володимир Стернюк.
Життя тієї вибраної Господом Богом людини було життям Ісповідника, Мученика за Віру, Апостола-місіонера, Богослова, мужнього оборонця прав своєї Церкви, харизматичного провідника свого народу. Наділений був щирим національним патріотизмом, вболіванням за Долю України, невтомною, хоча й довгий час непомітною пастирською працею на благо свого народу в надто тривожних обставинах.
Жертовне життя Владики Володимира Стернюка проходило у чернечій самотності, в служінні та праці, в молитві, розважаннях, турботах про Українську Церкву, про її душпастирів; у конспіративних поїздках, у катакомбних відправах Божественних літургій, рукоположень, Хрестин, Вінчань, Похоронів. То був найбільш складний і трагічний період життя, і служіння Митрополита внаслідок свідомо організованих радянською владою репресій проти УГКЦ та її духовенства, вірних. То було відкрите і жорстоке знищення УГКЦ.
Досягнувши високого сану в церковній ієрархії Владика завжди в душі був у першу чергу Ісусовим Апостолом, редемптористом-місіонером, найважливішим завданням якого було спасіння людських душ і те, щоб усі важливі сфери життя людини – християнина були наповнені повнотою Божих Чеснот Віри, Надії та Любові.
Кожній людині Доля визначає сповнити якусь місію в житті. Деяким доручила стати символом цілої епохи, цілого відрізку історії. Митрополит Володимир був наділений глибокими, енциклопедичними знаннями, широким розумовим світоглядом, високими моральними чеснотами, твердою Вірою, а ще визначальними організаторськими здібностями. Адже розбудова і підтримка УГКЦ в підпіллі – в багатьох обставинах саме його особиста заслуга. То особистість, яку не зламали ні сталінські табори, ні переслідування радянського тоталітарного режиму.
Попри несприятливі обставини, діяльність Митрополита Володимира завжди була спрямована на людей і для людей, не відмовлявся жертвувати своїм часом, майном, здоров’ям, безпекою, майбутнім. Пріоритетним для Владики було служіння Господу Богу через любов до ближнього та поширення Добра. Та особистість – то один з когорти моральних авторитетів суспільства, що завжди умів вселяти надію і показати світ по-іншому.
Глибоко переживав наступ атеїстичної більшовицької влади в період переслідування Церкви, якій присвятив себе повністю, у ній вбачав засіб не тільки морального очищення народу, але й національного відродження України.
Коли вдруге у 1946 р. прийшли радянські війська і почалося переслідування УГКЦ, отець Володимир категорично відмовився підписати «перехід на православ’я» та гостро засудив псевдособор у Львові, що був неканонічним, через що був змушений перейти до підпільної душпастирської праці. Влаштувався на світську роботу в університетську бібліотеку у Львові. Служити і працювати доводилося в умовах, коли релігія як «опіум народу», як «як засіб одурманення людської свідомості» була вилучена зі сфери духовного життя: від дитячих садочків до лекцій атеїзму в студентських аудиторіях ішов більшовицький безбожний наступ на душу українського народу, на його предковічні морально-етичні закони та звичаї.
Після тієї дати, 8-11 березня 1946 року, терор і переслідування охопили рядове духовенство вірних. Усіх священиків не згідних з рішеннями «Собору» чекали тюрми ГУЛАГ. Тисячі священиків, монахів були відправлені до тюрем Сибіру.
Духовенство, яке залишилося на волі та вірні які знали, що Церква «РОЗІП’ЯТА», що належить прийняти ТЕРПІННЯ. Вони мовчазно несли свій хрест і «як святиню» берегли ВІРУ ХРИСТОВУ, в покорі виконували ЗАПОВІДІ БОЖІ.
І в той страшний застійний час діяли підпільні духовні школи, відбувалися монаші постриги, висвячення священиків, діяли підпільні видавництва, друкарні, вірні отримували літературу, був організований комітет захисту прав Української Католицької Церкви.
Митрополит зумів у жорстоких умовах підпілля, в постійних переслідуваннях заснувати підпільну духовну семінарію, організовував і спрямовував діяльність підпільних чернечих осередків, домових церков і примножити число її вірних. У глухих лісових хащах, темних сирих погребах, в помешканнях за щільно заслоненими вікнами проводилися Церковні Таїнства і обряди, відвідувалися Богослуження. Для координації праці підпільних українських греко-католицьких священиків Владика Володимир поновив «Товариство українських священиків ім. Святого Андрія», засноване ще Митрополитом Андреєм Шептицьким.
Необхідно відзначити, що Митрополит Володимир Стернюк особливу увагу звертав на вишкіл у катакомбних умовах священиків, на здобуття ними ґрунтовної освіти, щоб дістали повну науку Церкви Христової. «Ті люди – Мученики, священики – Патріоти, бо вони пішли до Церкви, як кажуть не задля їди, а задля Ісуса», – Архиєпископ Володимир.
Священики, що здобули освіту в катакомбних умовах, користувалися великим авторитетом серед священнослужителів так і серед мирян.
У постійній напруженій праці докладав зусиль, щоб забезпечити всестороннє функціонування підпільної Церкви, в незвичайних умовах жорстокого радянського переслідування. В такому напруженні проходили роки життя Владики Володимира Стернюка.
В червні 1947 року Владика був заарештований органами міністерства державної безпеки СРСР у читальному залі бібліотеки Львівського університету за сфабрикованими звинуваченнями. Слідчі не зупинялися навіть перед катуваннями майбутнього Владики, особливо добиваючись визнання у зв’язках із національним підпіллям, членам якого надавав духовну опіку.
Ув’язнення, нескінченні допити, стеження, брутальні моральні, фізичні знущання, катування, голод, холод не зламали твердої Віри і вболівання за Долю Церкви, її вірних. Владика надалі залишався вірним УГКЦ. Силу на тому хресному шляху в’язня давало розуміння, що не один: рідний український народ, Владики, священики, вірні, батьки, матері, жертовна молодь, старці. Як знаємо із свідчень, описів така трагічна, мученицька доля спіткала багатьох однодумців. У Сибірських таборах перебувало 10 Єпископів, 1400 священиків, 800 черниць УГКЦ. Багато з вірних і служителів Церкви не визнавали рішень т.зв. Львівського «собору», що був неканонічним, тому змушені були перейти у підпілля. УГКЦ стала найбільшою в світі забороненою конфесією.
Церква Христова цілих три століття була в стані гонінь, переслідувань, рікою плила кров незчисленного числа МУЧЕНИКІВ.
Владика Володимир ніколи не приховував, що є священиком – ні будучи на волі, ні в ув’язненні. Майбутній Митрополит повною мірою розділив Долю своїх вірних.
Після звільнення в 1952 р., офіційно працював охоронцем, пізніше обліковцем у Львівському тресті зеленого господарства, а згодом санітаром служби швидкої допомоги. Незважаючи на загрозу повторного арешту, отець Володимир підпільно продовжував душпастирське служіння.
З 1972 р. Владика Володимир Стернюк очолив УГКЦ в Україні в чині Місцеблюстителя, Архиєпископа і Митрополита Патріаршого Престолу. Присутність правлячого Єрарха в Україні, в умовах переслідувань, давала змогу зберігати Апоспольську спадкоємність УГКЦ та дозволила очолити можливість процесу виходу з підпілля і розбудови церковних структур наприкінці 80-х років минулого століття.
Діяльність Владики на високому посту припала на період чергового наступу радянського тоталітарного режиму на Церкву. З особливою жорстокістю піддавалася репресіям загнана в «катакомби» УГКЦ. Все ж Церква перемагала всі перешкоди і розвивалася, релігійний рух що масово зростав, був виразним поглядом, прагненням нашого народу до національного визволення, відродження Незалежної Української Держави.
Владика переконливо стверджував, що «наша Церква буде йти до тісного співробітництва усіх вірних українців у справі релігійного, духовного, культурного, національного відродження, в наданні посильної матеріальної та іншої допомоги усім обтяженим».
Ієрархією УГКЦ було прийнято чимало важливих рішень, до розумного залагодження назрілих проблем, непорозумінь.
Владика був гонимий, але нездоланний, відданний Богові, Церкві, Народу.
Весною 1991 року, з поверненням Патріарха Мирослава-Івана (Любачівського) в Україну, Архиєп Володимир завершив своє служіння як Місцеблюститель Глави Церкви.
Митрополит Володимир на власні очі побачив не лише відродження та легалізацію УГКЦ, але й Української Держави, задля відновлення якої жив і працював десятиліття. Незважаючи на поважний вік був активним учасником національного державотворення та духовного відновлення України.
Владика Володимир також був довголітнім пластуном, у 1989 р., коли Пласт відновився в Україні, дав своє благословення на діяльність організації.
Колегією Святої Марії в Емітсбургу (штат Меріленд, США) в одному з найстаріших на американському континенті католицькому університеті, заснованого у 1888 р. французьким священиком Джоном Дубуа Владика Кир Володимир був нагороджений високим Почесним титулом Доктора Святого Богословія. Почесної нагороди удостоєний за надзвичайне і хоробре життя в праці у церковній службі.
З благословення Митрополита відбувся 25 з’їзд «Українська молодь – Христові» (перший після падіння імперії).
Безумовно, що роль тієї величної особистості в історії Церкви, суспільства є значною. Завданням кожного є вивчити, оцінити, вшановувати служіння, діяльність того морального авторитету суспільства, життя якого – гідний зразок для наслідування.
Нехай же пам’ять про Великого духовного сподвижника українського народу Митрополита-Ісповідника, Високопреосвященного Архиєпископа Володимира йде з роду в рід і заохочує українське духовенство не боятися жертовності, де тільки йде про Божу Славу і добро народу, бути завжди слугами Своєї Церкви і Своєї Батьківщини, а не чужої! Щоб Свята Церква розквітла, служила по всьому світу для спасення людських душ.
Кожен по-справжньому великий
Потребує не звеличення,
А розуміння його джерел і святинь;
І такої ж, як у нього, поваги до тих святинь.
Євген Сверстюк
