Середню школу Микола закінчив у 1957 р. у смт. Красилів Хмельницької області, здобув освіту у Львівському Політехнічному Інституті у 1962 році за фахом інженер-геодезист, працював керівником пошукової групи у військовому проектному інституті у м. Чита.
І де ж тут музика? 
У шкільні роки мав широке коло зацікавлень. Ази музики засвоїв в аматорських гуртках, опанував нотну грамоту, грав на гітарі, контрабасі, був у складі струнного оркестру Будинку культури в смт. Красилів Хмельницької області; відвідував гурток малювання, спортивні гуртки, брав участь у районних, обласних, а в студентські роки – республіканських змаганнях з легкої атлетики.
У студентські роки визріло головне професійне зацікавлення – музика.
Керував інструментальним
ансамблем, створив у річницю пам’яті Тараса Шевченка (1961 р.) студентський хор на геодезичному факультеті.
Вступивши у 1965 році до музичного училища у місті Чита, закінчив у 1970 році з відзнакою музичне училище у місті Львові (клас диригування Ірини Байцар-Дяк).
У 1973 році закінчив з відзнакою диригентський факультет Львівської державної консерваторії ім. Миколи Лисенка (клас Михайла Антківа).
Педагогічне ж мистецтво опановував на практиці у загальноосвітніх школах (СШ у м. Чита, СШ №61, СШ№36, СШ№19 – у Львові), викладаючи співи, креслення, столярну справу, керуючи шкільними хорами.
У 1968 році, перейнявши від відомого хорового диригента Михайла Пашковського ансамбль хлопчиків Львівського будинку дітей працівників залізниці, збільшивши склад до хорового масштабу (70 осіб), додавши групу юнаків, остаточно ствердив свою професійну перспективу.
У 1971 році за підтримки Львівського обласного відділення Музично-хорового Товариства України заснував хор хлопчиків «Дударик», залучивши до його складу найбільш обдарованих учнів загальноосвітніх та музичних шкіл міста.
Назвою своєю хор дає оптимістичну відповідь на риторичне питання, присутнє у відомій за М. Леонтовичем пісні «Дударик»: «Діду, мій Дударику, ти ж було селом ідеш, ти ж було в дуду граєш. Тепер тебе немає, дуда твоя гуляє, і пищики зосталися, казна-кому досталися…»
Видатною подією особистого життя М. Кацала і життя мистецької громади Львова є відкриття у Львові першої української державної хорової школи (1989 р.) за сприяння відомих урядовців та митців: Якова Погребняка, Федора Стригуна, Лариси Кадирової, Богдана Козака.
Микола Лукич Кацал — постать, без якої неможливо уявити сучасну історію українського хорового мистецтва. Диригент, педагог, організатор, натхненник і творець унікальної музичної школи. Його діяльність стала фундаментом для виховання тисяч юних співаків та становлення легендарної Львівської національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик».
Досягнення Миколи Кацала:
• створив модель хорової школи, що поєднує музичну освіту, духовне виховання та дисципліну;
• виховав ціле покоління хормейстерів, вокалістів та музикантів;
• розробив систему репертуарної роботи, орієнтовану на українську духовну, народну та академічну музику;
• перетворив «Дударик» на міжнародно відомий колектив, який виступав у Європі, США, Канаді;
• ініціював відкриття спеціалізованої музичної школи при капелі — сьогодні це один із найважливіших центрів хорової освіти в Україні.
Микола Кацал не сприймав хорове мистецтво лише як технічну дисципліну. Для нього хор — це школа характеру, середовище, де виховується національна свідомість, відповідальність і любов до рідного.
Йому належить фраза, яку цитують усі покоління дудариків:
«У хорі все має звучати не тільки голосом, а й серцем».
Був добрим, але строгим патріотом. Завжди згуртовував колектив. Без перебільшення – Людина-епоха!
Він наголошував на важливості духовної музики, пропагував українські традиції, ставив на перше місце формування людяності у вихованців. Кацал мав унікальне вміння працювати з дітьми та юнацтвом.
Його учні згадують: він був вимогливим, але справедливим, умів поєднати строгість із доброзичливістю та завжди ставив перед молоддю високі цілі.
Микола Кацал — це більше, ніж диригент. Це творець системи, педагог-просвітник, культурний діяч, який вважав хорове мистецтво важливою частиною національної ідентичності.
Саме такі люди формують духовний код нації та залишають після себе не лише нотні партитури, а й сформовані долі, нові традиції та живий культурний рух.
Почесний громадянин міста Львова (2011 р.). Нагороджений відзнакою міського голови Львова «Почесний знак Святого Юрія» (грудень 2015).
Упродовж багатьох років М. Кацал був спеціальним кореспондентом газети «Львовская правда», дописував до газет «Вільна Україна», «Культура і життя», «Молодь України», до журналу «Музика».
Нагороджений Грамотами Української Православної Церкви (КП), Української Греко-Католицької Церкви, медаллю «За відданість» Української Автокефальної Церкви. Заслужений діяч мистецтв України (1999 р.). Лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. (1989 р.)
Помер 24 травня 2016 року.
Похований у Львові, у родинній гробниці на 56 полі Личаківського цвинтаря
У Львові проектована вулиця, яка з’єднує вул. Роксоляни та вул. Тараса Шевченка, отримала назву на честь Миколи Кацала.
Департамент з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА@топові прихильники