Голодомор в Україні 1932–1933 років — це не просто трагедія українського народу, це злочин, який назавжди закарбувався в національній пам’яті.
За сухими цифрами — мільйони загиблих. За кожною цифрою — чиєсь життя, родина, історія, яку не встигли розповісти.
Голодомор став спробою зламати українську націю, позбавити її сили, духу й майбутнього. Але навіть у найтемніші часи українці зберегли людяність, взаємопідтримку і гідність.
У ті роки українські села вимирали одне за одним. У хатах, де ще вчора лунали дитячі голоси, запанувала гнітюча тиша. Людей позбавили права на їжу, на працю, на можливість вижити.
Вони не гинули — їх умертвляли свідомою політикою, спрямованою на придушення опору і нищення української ідентичності.
Навіть сьогодні, через покоління, ця рана болить, адже у багатьох родинах пам’ять про Голодомор передавалась пошепки — як страшна правда, яку не можна було озвучувати відкрито.
Та попри весь жах тих подій, український народ вистояв. Пам’ять про невинно убієнних стала фундаментом нашої національної свідомості та нашої боротьби за свободу.
Щороку, запалюючи свічку пам’яті, ми згадуємо не лише про трагедію, а й про силу українців, які пережили неймовірні випробування, щоб їхні нащадки могли жити у вільній державі.
Вшанування жертв Голодомору — це не лише данина минулому. Це наш обов’язок перед майбутнім.
Пам’ятаючи про злочини тоталітаризму, ми стверджуємо: ніколи знову. Ми зберігаємо правду, щоб ніхто й ніколи не зміг перекреслити чи спотворити нашу історію.
Сьогодні, коли Україна знову виборює свою свободу, пам’ять про мільйони заморених голодом робить нас сильнішими. Вони не мали змоги захистити себе, але ми маємо змогу й обов’язок захищати свою землю, свою правду й свою гідність.
І поки в наших серцях буде жити пам’ять — житиме й Україна.
4 субота листопада…
16:00 – запали свічку памʼяті 
