В історію нашої духовності Митрополит #Іларіон увійшов як невтомний трудівник на ниві українського відродження, один із будівничих національної освіти, Ієрарх Української Автокефальної Церкви, богослов і перекладач Біблії на українську мову. Але найвища оцінка Митрополита – в словах «Великий Українець».
Народився Іван Огієнко 14 січня 1882 р. в селянській сім’ї Єфросинії та Івана Огієнків, в містечку Брусилів Радомишлівського повіту на Київщині. Безрадісним було дитинство напівсироти. Такими словами болю розповість про свої дитячі роки юний поет #Іван_Огієнко: «Старші брати, опанувавши кушнірське ремесло, шили кожухи.
Найменшому Іванові довелося працювати в економії (фільварку) і водночас навчатися у початковій школі. У 1903 р. вступає на медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Згодом, переводиться на історико-філологічний факультет цього університету. 11 червня 1907 р. одружується з учителькою церковно-приходської школи Домінікою Литвинчук, недалекою своєю сусідкою із рідного Брусилова.
У 1917 р. обраний професором Українського народного університету в Києві, викладає історію української мови і культури. До сфери українознавства Іван Огієнко підходив не просто як вчений-фахівець, але насамперед, як вчений-патріот. Є організатором Українських державних університетів в містах Києві, Кам’янець-Подільському, Полтаві. Входив до складу уряду УНР, спочатку, як міністр народної освіти, згодом, міністр ісповідань УНР. В 1919-1920 рр.. за дорученням Симона Петлюри, виконує обов’язки керівника державного апарату УНР. Поразка визвольних змагань українського народу змусила Івана Огієнка емігрувати до міст і країн – Тарнова, Львова, Варшави, Холму, Швейцарії, Канади.
Упродовж життя вчений написав близько двох тисяч праць, які пройняті духом високої національної свідомості, гідності, патріотизму, гордості за свою Батьківщину. На жаль, українська громадськість знайома переважно з його працями, які вийшли після проголошення Незалежності України. З-поміж них «Українська культура», «Дохристиянські вірування українського народу», «Історія української мови», «Історія українського друкарства», «Тарас Шевченко», «Розп’ятий Мазепа», «Богдан Хмельницький», «Свята Почаївська Лавра», «Рятування України», «Наука про рідномовні обов’язки» та ін.
Наприкінці 30- х років Іван Огієнко остаточно вирішує добровільно залишити світське життя і прийняти тяжке пастирське служіння. Собор єпископів Православної Церкви своєю ухвалою від 30 вересня 1940 р. висвятив професора Івана Огієнка в сан єпископа.
Вагоме місце в національно-патріотичному вихованні українців митрополит Іларіон відводив Церкві, вважав, що вона повинна навчати любові до Батьківщини, дбайливо ставитись до всього українського, що з нею нерозривно пов’язані українські звичаї, традиції. Він наголошував, що в українській Церкві повинна звучати українська мова, що «Церква – це душа народу, а мова Церкви – це ключ до цієї душі. Церква без рідної мови – Церква мертва, недіяльна, а народ у цій Церкві – чужий їй, пасивний, бо не оживлений найвищим даром – даром рідної мови».
Подвижницька праця цієї невтомної людини, вченого енциклопедичної вдачі була перервана смертю, що настала 29 березня 1972 р. у м. Вінніпег. Поховано Митрополита на православній секції Св. Воскресіння цвинтаря Глен Іден.
На превеликий жаль, місце вічного спочинку є далеко від рідного Києва, про повернення до якого Митрополит не переставав мріяти до кінця свого земного буття.
Митрополит Іларіон для нас є людиною, що спонукає до активного інтелектуального діалогу. Думки Митрополита і в сьогоденні зберігають свою актуальність, навчають і духовно збагачують тих, хто звертається до нього зі щирою зацікавленістю.
Відділ культурно-просвітницької роботи